— Ти глузуєш, зухвалий рабе! — зарепетував єпископ, скаженіючи від гніву. — Чи відомо тобі, що браконьєрство в Англії карається смертю? Зараз усіх вас допровадять до в’язниці, а звідти прямісінько на шибеницю.
— На шибеницю? — Робін удав, що він страшенно здивований. — Будьте поблажливі до нещасних бідарів, Ваше преосвященство, ми згрішили, не знаючи...
— Годі базікати! Агов, варто! Якщо ці негідники спробують утекти, рубайте їх без жалю.
— Ваше преосвященство! — Робін Гуд упритул підійшов до коня, що гарцював, і взяв його за вуздечку. — Дозвольте дати вам слушну пораду: заберіть назад свій наказ, у якому немає ні краплі того милосердя, про яке говорив Христос. Значно розсудливіше було би прийняти мою пропозицію і розділити з нами трапезу.
— Не смій мені вказувати! — вершник мало не задихнувся від обурення. — Зв’язати розбійника!
— Назад! — неголосно, але владно звелів Робін, і єпископів почет через силу підкорився. Коротко проспівав ріжок — і за якусь мить охоронців було роззброєно.
— А тепер, — зауважив Робін, — оскільки ви були невблаганні, Ваше преосвященство, ми тепер теж будемо безжальні. Як належить учинити з тим, хто хотів послати невинних людей на шибеницю, браття?
— Сан його преосвященства вимагає пом’якшити суворість вироку, — подав голос Маленький Джон. — Позбавимо його мук у вогні — просто відітнемо голову. Швидко і надійно… Попрошу вас, сер, зійти з коня!
Напівмертвого від жаху єпископа, який ледве пересував непевні ноги, посадили на порослий травою пагорб і знову запропонували йому приєднатися до трапези.
— Я маю намір пообідати, — заявив Робін, — бо не можу натщесерце вершити правосуддя. І вам раджу, Ваше преосвященство…
Тільки тоді, як бенкет був уже в розпалі, єпископ зміг перевести дух — про страту ніхто більше не згадував.
— Сину мій, — нарешті мовив він, звертаючись до Робіна. — Вино в тебе добірне, м’ясо приготовано на славу. Я відпочив і наївся, а тепер дозволь мені продовжити шлях… Відпусти мене з миром.
— Радий чути з ваших уст похвалу нашій гостинності, — промовив Робін, простягаючи єпископові кухоль доброго вина. — Випийте ще ковток-другий, потім розплатитеся з нами — і в дорогу.
— Розплатитися?! — неслухняним язиком пробелькотів єпископ, відсьорбуючи з кухля. — Хіба я на заїжджому дворі, а не в Барнсдейльському лісі?
— У корчмі, Ваше преподобіє. Я — господар цього закладу, а люди навкруги — мої слуги, — посміхнувся Робін.
— То дайте рахунок… І веліть принести мою скриню!
Утім, возитися зі скринею не довелося: Маленький Джон уже помахував перед носом захмелілого гостя важким шкіряним капшуком із золотими. Побачивши його, священнослужитель тільки сумно застогнав.
— Не завдавайте собі клопоту, Ваше преосвященство, — заспокоїв Джон. — Я звільняю вас од потреби перелічувати гроші. Адже від них усе зло на світі.
У відповідь єпископ Херефордський вимовив єдине:
— Коня… Подайте мені коня!
Обважнілого єпископа заледве всадовили в сідло, прив’язавши до луки, щоби він не звалився дорогою, і в супроводі слуг, що також були добряче напідпитку, його преосвященство нарешті відбув до абатства Сент-Мері.
Важко описати подив і жах, що охопили чернечу братію, коли вона побачила єпископа Херефордського: обличчя його палало, хода була непевна, а одяг неабияк пошарпаний. Лише наступного дня цей гідний слуга Церкви прочумався. Коли ж йому пояснили, чиєю гостинністю йому довелося скористатися, розгублений єпископ ніяк не міг вирішити — чи то возносити хвалу Богові за дивовижний порятунок, чи то проклинати зухвалого грабіжника, що звільнив його скриню від зайвого тягаря...
А тим часом Маленький Джон, Вільям Ґемвел і Мач повагом їхали верхи до Барнсдейла.
— Мабуть, у його преосвященства сьогодні зранку голова важкувата, — зауважив Вільям, звертаючись до супутників.
— Хтозна, — відгукнувся Мач, — подейкують, єпископ і сам не дурень випити… А за що це наш Робін так не любить слуг Божих?
— Тільки тих, хто зловживає духовною владою, щоб оббирати саксів, як це чинить єпископ Херефордський, — відгукнувся Джон, посміхаючись. — Пригадується мені одна кумедна історія, що сталась у нас. Якось Робін дізнався, що Шервудським лісом проїдуть два ченці з чималими грошима, зібраними в орендарів та йоменів. Убрався він як пілігрим і всівся на узбіччі. Незабаром і ченці з’явилися — двійко високих молодців, що впевнено сиділи в сідлі. Робін накинув каптура, згорбився, вийшов на стежку і попросив кілька мідяків на прожиток. Ті, ясна річ, відмовили й зажадали, щоби голодранець забирався геть із дороги. Та Робін не відступався. «Братці, — благав він, — згляньтеся на нещасного, подайте хоча б шматок черствого хліба! Я з учорашнього ранку блукаю лісом, не маючи ні крихти в роті!» — «Провалюй, чортів ледацюго, нема в нас ані пенні, нас самих нещодавно пограбували розбійники…» — «А на позір, брати мої, і не скажеш: коні у вас неголодні, мармизи вдоволені… — цієї миті Робін уже міцно тримав за повід обох коней. — Розбійники, кажете? Здається мені, що це брехня…» — «Свята правда! — в один голос вигукнули ченці, не на жарт налякані силою пілігрима. — Не будеш же ти нас обшукувати?» — «Звісно, не буду, — суворо відказує Робін, — краще, брати мої, помолімося разом…»