— І що, почали молитися? — розреготався Вільям.
— Аякже, — кивнув Джон. — Усе як годиться: щоби Господь послав їм усім хоч трішки грошенят. Ченці бо вже здогадалися, що ніякий перед ними не пілігрим, і їм додалося покірливості. Одне слово, помолилися годинку, а потім Робін візьми та й розв’яжи мішок, який був приторочений у ченців до сідла. «Ось, — каже врочисто, — Господь нас почув! Тут аж півтисячі золотих! Моліться, брати, ще ревніше, бо Робін Гуд залишає вам по п’ятдесят монет на кожного. А потім ідіть геть із мого лісу і, коли зустрінете на шляху бідаря, що проситиме милостиню, не забувайте: у вас є змога поділитися з ним…»
— А ось була ще історія з шерифом Ноттінґемським — про неї довго потім згадували! — вигукнув Мач. — Чули, як Робін побував м’ясником?
— М’ясником? — здивувався Вільям. — Це з якого ж дива?
— Роки зо три тому в нашому графстві стало скрутно з м’ясом: торговці так нагнали ціни, що тільки багатіям воно було по кишені. І ось одного ярмаркового дня, Робін улаштував засідку там, де Шервудським лісом гнав череду рогатої худоби один скототорговець, спинив його і купив геть усе: худобу, коня, одяг і мовчання на додачу. А щоб угоду не було порушено, припоручив торговця лісовикам доти, доки сам не повернеться з міста. Там він збирався продати худобу втричі дешевше, але подумав, що варто заручитися чиїмсь заступництвом, інакше м’ясники можуть змовитись і зведуть нанівець усі його зусилля. А треба вам знати, що тамтешній шериф тримав великий заїжджий двір, де зупинялися всі торговці, які з’їжджалися до Ноттінґема. Робін те знав і, щоб уникнути сутичок із «побратимами за ремеслом», обрав добре вгодованого бичка та й повів худобину до шерифа. Той саме стояв коло воріт, і бичок йому вельми сподобався, а надто як перейшов до його рук. Робін тоді й каже: «Сер, прошу вас виявити мені заступництво, я в боргу не зостануся…» Шериф одразу ж заприсягся, що звелить відшмагати будь-кого, хто наважиться завадити його торговим справам. Отож, коли на ринковому майдані почався торг, Робін став продавати за одне пенні те, за що інші просили три. Чутка про таку нечувану дешевизну зразу облетіла місто, і ринок запрудили бідарі, а інші торговці вирішили, що з диваком, який в нападі божевільної щедрості марнотратить свій статок, варто зав’язати знайомство. Один із них поткнувся був до Робіна: «Сер, ваша торгівля здається нам дивною, тому що, даруйте на слові, вона збиткова. Можливо, у вас є якийсь секрет прибутку?.. Зробіть нам честь, повечеряйте з нами, сер…»
Робін, сміючись у душі, дав згоду, і надвечір усі м’ясники зібралися на заїжджому дворі шерифа. Проте, хоч скільки його розпитували, нічого вивідати у нього не змогли. Наприкінці веселої вечері Робін почастував усіх співтрапезників найліпшим вином, яке знайшлося в льосі, а шериф, дивлячись на таку щедрість, замислився. «Вочевидь, заможний простак, — вирішив він, — і, схоже, трохи несповна розуму. Дай-но я куплю в хлопця всю череду…»
Підсів він до Робіна, наговорив усілякої всячини, а потім питає: «А чи немає у вас, друже, ще худоби на продаж?» — «Як немає? Я хоч зараз можу вам продати тисячу голів, — ніби простодушно відповідає Робін, — припустімо, за… п’ятсот золотих…» — «Триста — і по руках. І я хотів би поглянути на череду…»
Рано-вранці обидва виїхали верхи за міську браму. Кружляючи глухими стежками, Робін привів шерифа до роздоріжжя в лісі, де ми їх давненько вже очікували в засідці. «Ось, — каже наш отаман, показуючи в бік широкої лісистої долини, окраси старого Шервудського лісу, — це лише мала частка моїх володінь…» — «Те, що ви кажете, сер, неподібно, — обурився шериф, вирішивши, що його хочуть пошити в дурні. — Усім відомо, що ліси в Англії — власність короля!» — «Можливо, та коли я цим лісом розпоряджаюся, то він мій», — відповідає Робін.