Отоді шериф і почав дещо микитити, тим паче й ми вже вибралися із засідки й оточили вершників. «А де ж череда, сер?» — белькоче шериф і озирається навсібіч. «Відпочиває, — безтурботно каже наш скототорговець. — Бажаєте поглянути? А може, пообідаєте зі мною? До речі, дозвольте відрекомендуватися: моє ім’я — Робін Гуд…» — «Дякую вам… сер!» — каже шериф, а сам озирається на дорогу. «Ну, коли не хочете, тоді давайте ваші триста монет і можете забирати стадо…»
Шериф простягнув мішечок із золотом і, не прощаючись, поскакав геть…
— Ет, хотів би я хоч разок, — зауважив Вільям, — теж подивитися на таку комедію. А тобі доводилося, братику?
— Авжеж, — не надто охоче відповів Джон. — Ось як воно було. Того дня Робін зібрався відвідати Елберта Ліндсея, але я став його відмовляти: тоді в Ноттінґемі никало до біса королівських донощиків. Та все марно — він одмахнувся і каже, що для безпеки перебереться за нормана. Надягнув дорогий лицарський обладунок, сів на доброго коня і без пригод дістався міста. Я ж потайки пішов за ним, вирядившись жебраком... Але все сталося не так, як гадалося. Ще не досягши міської брами, я випустив Робіна з ока, бо дорогу мені заступив натовп таких самих, як я, жебраків і жебрущих ченців — усі вони поспішали на похорон одного знатного норманського землевласника. До того ж декому з цієї братії я не сподобався. Поряд зі мною опинилися четверо пройдисвітів: один був сліпець, інший шкутильгав, а ще на двох були смердючі лахи. «Цього хлопця можна сплутати з однією з веж Лінтонського абатства», — огидно шкірячись, мовив кульгавий. Ну, я йому й порадив припнути язика, а той пройдисвіт, що здавався дужчим за інших, як закричить: «Агов, ти, бісова голобля, котися своєю дорогою і не примазуйся до нас!» — та хрясь мене своєю сучкуватою палицею…
Тоді вже я взявся за них. І що дивно: сліпий миттю прозрів, кинув свого мішка і шмигнув у натовп, а кульгавий щодуху помчав до лісу. Я так розізлився, аж мішок пожбурив, той репнув, і в дорожню пилюгу посипалося золото… «Еге, — зметикував я, — хай вам біс, краще повернутися додому…»
Ну а коли я повернувся, Робін був уже в схованці — в компанії братчиків управлявся в стрільбі з лука. «Звідки ти, Маленький Джоне? — спитав він, помітивши мене. — І чому це в тебе такий похмурий вигляд?» Я мовчки простягнув йому мішок, повний золотих монет. «Ти що, здибав у лісі королівського скарбничого?» — дивується він. «Та ні, — відказую, — ці гроші я відібрав у жебраків біля ноттінґемської брами». Робін спохмурнів: «Нізащо не повірю, що ти пограбував бідаря…» Тут я й розповів йому про свою пригоду і додав, що жебраки, чиї мішки напхані золотом, не можуть бути ніким іншим, як професійними злодіями. «Роздай завтра ж половину цього золота по селах», — звелів Робін, і на обличчі його знову заграла задоволена усмішка.
— Ось і Барнсдейл! — вигукнув Мач, натягуючи поводи. — Слово по слову — і ми вже на місці!..
Минув рік відтоді, як Робін Гуд великодушно прийшов на допомогу серові Річарду Рівнинному. Разом із лісовиками він знову мешкав у схованці в Шервудському лісі, займаючись тією самою веселою справою, яка принесла йому славу короля розбійників.
То був час, коли тисячі норманів, яким Генріх II щедро платив за військову службу, заполонили цей край, щоби вступити у володіння придбаними тут маєтками. І тим із них, хто проїздив Шервудським лісом, довелося добряче вивернути гаманці. Численні скарги посипалися не лише в Ноттінґем, але й до короля, проте нічого не змінювалося. Вінценосець був далеко, а шериф волів не зв’язуватися з Робіном Гудом.
Та все ж нагороду, обіцяну за голову уславленого розбійника, було подвоєно, і деякі сміливці навіть намагалися її здобути. Але дивна річ: зрештою вони з власної волі приєднувалися до лісового братства…
Того дня, коли на розстані трьох доріг мав з’явитися сер Річард, Робін Гуд зранку готувався до зустрічі. Але призначеної години боржник не прибув.
— Що ж, буде мені наука, — спохмурнівши, мовив Робін. — А шкода — цей чоловік припав мені до душі, до того ж він дав слово сакса. Я би волів, щоби сер Річард прийшов сюди без гроша, аніж знати, що помилився в ньому...
Мову його урвав сигнал із галявини, а незабаром до Робіна примчав дозорець:
— Біля розстані зупинився загін із півсотні вершників у повному озброєнні. На чолі — лицар на білому скакуні…
— Нормани? — пожвавився Робін Гуд.
— Не часто побачиш саксів, одягнених так пишно, — відповів дозорець.