А поки загін потайки просувався Барнсдейльським лісом, Робін у супроводі найближчих соратників безтурботно йшов йому назустріч. Несподівано його увагу привернув пронизливий крик дрозда, що порушив лісову тишу.
— Ба, — зауважив Джон, — чого б то пташці турбуватися? Не інакше, чує коней…
— Кинь, братику, лихо накликати, — розсміявся Вільям, — то він просто кличе свою подружку!
— Тихіше! — Робін дав знак зупинитися. — Дрізд полетів, але в лісі не так спокійно, як хотілося б… Ось що, братці. Розділіться і прочешіть усе навколо, а я помаленьку рушу вперед. Коли що станеться — мій ріжок при мені.
— Так не піде! — насупився Маленький Джон. — Я тебе самого не залишу.
Розбійники розпорошилися лісом, а Робін і Джон сторожко рушили вздовж широкої стежки. Зненацька там, де стежка звертала у видолинок, вони помітили постать кремезного молодого чоловіка, чиї широкі плечі були, як плащем, укриті кінською шкурою. Подібне вбрання було не вдивовижу серед йоркширських йоменів, що розводили коней. Проте на пасі подорожнього висів дорогий кинджал, а на перев’язі — лицарський меч, що здалося Маленькому Джонові дивним.
— Хлопчина скидається на данського дога, — недружньо кинув велетень.
— Чуття й мені підказує, що це не простий йомен, — осміхнувся Робін, — але я сам розберуся з ним. Наздоганяй Вільяма — зустрінемося там, де дорога звертає до Менсфілда.
— Твоя воля для мене закон, але йду я без найменшого бажання, — сердито пробуркотів Джон.
Не встиг він пройти і трьохсот кроків, як почулися крики, брязкіт зброї та іржання коней. Із бойовим кличем Маленький Джон кинувся вперед — і незабаром ледь не наштовхнувся на Вільяма. Потрапивши в засідку, той наодинці відбивався від півдюжини спішених ратників. Один із лісовиків, що супроводжували рудого Ґемвела, вже лежав на землі, іншого було поранено в руку.
Велетень кинувся на допомогу, за лічені секунди розкидав нападників і відтягнув двоюрідного брата вбік, хоча той досі рвався в бій.
— Бога ради, Вілле! — розлютився Джон. — Я сам тут упораюсь! А ти біжи по підмогу і, хай там що, відшукай Робіна. Ох, недаремно кричав цей дрізд!..
Вільям, вирвавшись, завдав останнього удару мечем супротивникові й зник у гущавині, а Маленький Джон заходився закінчувати почате братом, звільняючи собі доступ до дороги. Кінський тупіт і звуки команди змусили його зупинитись: із заростей вигулькнув численний загін, на чолі якого гарцював з опущеним списом не хто інший, як сам барон Ноттінґемський.
Джон схопився за лук, але з поспіху занадто натягнув тятиву, і зброя тріснула в його могутніх руках, немов суха вербова гілка. Стріла, призначена Фіц-Олвінові, встромилася в груди воїна, що їхав поруч. Але це не змусило загін зупинитись — і Джон зрозумів, що битися самотужки з таким численним супротивником було би справжнім божевіллям...
Він зупинився, кинув додолу лук і меч, дозволивши себе зв’язати. З переможним виглядом барон одразу спрямував коня до полоненого.
— Нарешті ти в моїх руках, убивце! — мстиво прокричав старий. — І тепер я змушу тебе дорого заплатити за все, перш ніж ти підеш на той світ!
— Рано радієш, бароне! — Велетень люто сплюнув на землю. — Честю присягаюся, ніколи собі не пробачу, що тільки через мій дурний розум ти досі живий і глумишся з саксів. Але стережися! Робін Гуд близько, і він тобі не подарує...
— Цей жалюгідний волоцюга? — Фіц-Олвін розреготався. — Близька і його остання година! Я звелю відітнути йому голову, а тіло кинути на поживу тутешнім вовкам… Агов! — барон обернувся до вершників. — Заткніть цьому стерву рота, прив’яжіть до сідла — і гайда за мною! Туди, де ми чекатимемо на повернення сера Гая Ґісборна…
Розвернувши коней, загін віддалився від дороги; воїни спішились, але не розходилися, готові за першим сигналом схопитися в сідло. Тим часом володар Ноттінґемського замку влаштувався на мохастій купині в очікуванні новин від нормана, на якого покладав усі надії.
Вийшовши з-за дерева, Робін легкою ходою попрямував до незнайомця. Той, побачивши його, сторожко завмер.
— Доброго ранку, йомене! З огляду на твою зброю, ти непоганий воїн... Чи все-таки мисливець?