— Я заблукав у цьому клятому лісі, — глухо промовив чоловік, нишком оглядаючи Робіна. — Мені треба знайти тут одну людину.
— Я добре знаю лісові стежки, можу провести тебе до того, кого ти шукаєш. Назви лише ім’я.
— Ти тутешній лісник?
— Можна й так сказати… Ця людина — твій друг?
— Ні, він розбійник, за яким скучив мотузок, — гнівно заперечив незнайомець і тут-таки похопився: — Я бачу, ти славний хлопець… Хочеш трохи заробити?
— Чом би й ні? — Робін по-простецькому посміхнувся. — Хто ж відмовиться? Як звуть твого розбійника?
— Робін Гуд, — стишив голос чоловік. — Ти знаєш його в обличчя?
— Ще б пак! Він часто тут буває. А тебе як величати, йомене? З яких ти країв?
— Ти не схожий на лісового розбійника… Гаразд, відкрию тобі правду. Я знатний лицар, сер Гай Ґісборн. А це жебрацьке лахміття — про людське око. В одежі бідаря мені буде легше наблизитися до Робіна Гуда, щоби покінчити з ним раз і назавжди.
— Він чимось образив вас, сер? — Робін співчутливо поглянув на нормана, приховуючи усмішку. — Що змусило вас так ризикувати?
— До чого тут ризик, хлопче! Лицареві нічого не варт упоратися з якимсь жалюгідним шибеником! Мені й діла до нього немає, але барон Фіц-Олвін… Ми задумали такий план: я власними силами прикінчу розбійника і дам йому знати про це, тричі просурмивши в ріжок. Сам барон напоготові — чекає поблизу зі своїми ратниками… Ходімо ж, ліснику, як тебе там?..
— Моє ім’я — граф Гантінґдон; а для тебе, нормане, — Робін Гуд, король лісів!
Гай Ґісборн рвучко відсахнувся, оголюючи меча.
— Молися, Робіне Гуде, сьогодні твоя голова буде мені нагородою!
Виявилося, що норман не лише сильний і витривалий, але й майстерно володіє зброєю. Він так люто накинувся на супротивника, що змусив Робіна відступити до дерев. Вузлуваті корені дуба під ногами заважали Робінові відбивати стрімкі, як блискавка, удари меча лицаря і самому атакувати. Урятувала його тільки рухливість і чудове знання лісу; потроху відступаючи, він заманював Гая Ґісборна далі й далі в хащі.
На порослій кущами галявині обидва вороги зійшлися в останній сутичці. Норман із переможним кличем на вустах поривався вперед, але Робін успішно відбивав усі його випади: думка про Меріон і сина потроювала його сили. Нарешті він оманливим рухом на мить відвернув увагу лицаря і з несамовитою силою встромив вістря клинка в його груди. Сер Гай Ґісборн мертвий упав у пожухлу траву.
Робін без вагань відітнув голову норманові, зняв із нього одяг йомена, напнув на себе і, накинувши на плечі кінську шкуру, тричі просурмив у срібний мисливський ріжок лицаря. Неподалік пролунав сигнал у відповідь, і Робін попрямував у той бік, звідки він долинув.
— Це сигнал сера Гая? — уточнив барон Фіц-Олвін, схоплюючись на ноги.
— Так, сер, — відповів один із воїнів, — помилки бути не може: ріжок мого господаря звучить особливо.
— Отже, перемога! — мало не затанцював старий. — Нарешті!.. Дивіться: доблесний Гай Ґісборн прямує до нас, а в його руці голова Робіна Гуда!
Маленький Джон, якого знову прив’язали до дерева, побачив йомена, загорненого в кінську шкуру, і зразу впізнав у ньому того незнайомця, з котрим залишив наодинці Робіна Гуда. Крик безсилої люті й відчаю вихопився з його вуст.
— Кричи, кричи, волоцюго, саме час, — мовив барон і глузливо покосився на велетня. — Твій отаман мертвий, і на тебе чекає та сама доля… Дякую тобі, сер Гай, — звернувся він до йомена, — ти повернув спокій моїм володінням! Можеш просити будь-яку нагороду за свою звитягу…
Робін миттєво зрозумів, що тут відбувається.
— Я хочу поквитатись он з отим розбійником, — кивнув він на Джона, — щоби його приятель не нудьгував дорогою на небеса.
— Воля переможця! — вигукнув барон, потираючи руки, і квапливо задріботів до дерева вслід за Робіном Гудом.
Знайомий голос не міг обдурити Маленького Джона — страшний тягар, що був наліг на його серце, враз де й дівся, і він зітхнув спокійно. Робін перерізав пута, непомітно вклав у руки друга меч, а сам, рвучко обернувшись до Фіц-Олвіна, шпурнув баронові під ноги свій кривавий трофей.
Старий скрикнув і позадкував, коли спотворена голова норманського лицаря важко впала на землю й покотилася в куряву. Сум’яття охопило слуг лицаря: вони в паніці схоплювалися на коней, поспішаючи вшитися з галявини. А люди барона завмерли і, з’юрмившись, очікували свого пана.
Маленький Джон ступив крок уперед і грізно змахнув мечем. Володар Ноттінґема налякано закляк, невідривно стежачи за блиском холодної сталі. І коли б не рука Робіна Гуда, що зупинила велетня, барон Фіц-Олвін попрощався б із життям без покаяння.