Нарешті переможця змагань під захоплені вигуки мешканців Ноттінґема підвели до розпорядника. Барон уп’явся очима в обличчя лучника, але впевненості в тому, що перед ним невловимий розбійник, у нього не було, і він не зважився на гострі заходи. Розраховуючи впізнати лиходія хоч би за голосом, Фіц-Олвін звернувся до нього, але Робін, уклонившись, мовчки прийняв нагороду, заткнув коштовну стрілу за пас і зійшов із помосту. Обурений надмірною пихою цього сакса-простолюдина, барон поглянув на тих, хто чекав на нього внизу, і наштовхнувся на широку посмішку Маленького Джона, яка іноді ввижалася йому навіть уві сні.
— Варто, схопити його! — гаркнув барон, указуючи на переможця в червоній куртці. — Це Робін Гуд, півсотні золотих тому, хто його схопить!
— Що ж це коїться? — цілком незворушно поцікавився Робін Гуд. — Ти, бароне, сам оголосив повселюдно, що змагання відкриті для всіх вільних людей без винятку. Виходить, тепер тебе треба називати брехуном, нормане?
— Вигнанець не може назватися вільним, бо його позбавлено будь-яких прав! — скаженіючи, проричав Фіц-Олвін. — Сюди прийшли чесні люди, а ти — злочинець, що пішов супроти волі короля… Зв’язати його!
Проте, побачивши натягнутий лук найкращого зі стрільців, ніхто не зважився зрушити з місця, попри люті крики барона. Робіна оточили друзі, і він безперешкодно відступив у натовп, де вже зчепилися врукопаш лісовики й охоронці барона, до яких приєдналися невдоволені результатом змагань йоркширці. Ще хвилина — і в хід пішли ножі, мечі й луки.
Того дня щастя відвернулося від лісових братчиків.
Спершу їм довелося прокладати собі шлях крізь гущу охопленого бійкою юрмиська глядачів, а коли це вдалося, навздогін за ними кинулися люди барона. Поплічники Робіна, відстрілюючись, відступали до лісу. Сам він випускав одну стрілу по одній, вражаючи переслідувачів, коли Маленький Джон, котрий увесь час був поряд із ним, скрикнув і впав.
— Тебе поранено? — кинувся до друга Робін.
— Так, і, боюся, далі йти я не зможу. Стріла влучила в стегно, кров так і цебенить… Залиш мене тут, веди братів у схованку…
— Джоне, друже мій, треба зупинити кров… — Робін упав на коліна і схилився над велетнем: — Спробуй підвестися й зіпертися на мене… Ми зможемо... Вільяме! Мачу! — відчайдушно закричав він. — До мене! Інші нехай нас прикриють...
— Тікай... — промовив Джон, переривчасто дихаючи. — Мені нізащо не добратися. Краще добий мене мечем, Робіне, я не хочу безпорадним потрапити в брудні лапи проклятого нормана... Вілле, братику, перекажи дядечкові Гаю…
— Мовчи, дурню, — звелів Вільям, допомагаючи Робінові перенести велетня в затінок під деревами.
— Мені здається, — промовив Мач, нашвидку оглянувши рану і перетягнувши ременем стегно Маленького Джона, — що кров потроху спиняється. Думаю, ми зможемо нести його на руках. Вільяме, збирай братчиків! До ночі доберемося, а там, Бог дасть, виходимо нашого Малюка…
Маленького Джона завдали на плечі й почергово понесли крізь ліс. Шлях цей, сам собою нелегкий, ускладнювався тим, що в заростях досі нишпорили дрібні ватаги озброєних вершників — охоронців барона, і час од часу доводилося зупинятися, щоби відбити їхні атаки.
А тим часом Джонові ставало дедалі гірше, і врешті-решт він знепритомнів. На одному з крутих схилів пораненого поклали на землю, і Робін спустився до джерела, щоби змочити водою пересохлі вуста пораненого. Повернувшись, він запитав:
— У долині за переліском я бачив дахи якихось будівель. Хто знає, чиї це володіння?
Ніхто не відгукнувся, і лише один йомен, котрий нещодавно долучився до лісового братства, промовив:
— Там живе шляхетний сакс, відомий своєю гостинністю. Його ім’я — сер Річард Рівнинний.
— Сер Річард! — вигукнув Робін. — Ми врятовані! Вілле, біжи вперед і скажи брамникові: Робін Гуд і частина його людей, переслідувані норманами, просять у сера Річарда дозволу ввійти до його замку.
Вільям помчав стрілою, а лісовики, трохи перепочивши, пішли вслід за ним.
Незабаром над головною вежею замку злетів прапор, а з кріпосної брами виїхав молодий вершник і рушив назустріч загону. Спішившись, юнак схвильовано простягнув руки до Робіна Гуда:
— Я Герберт Ґовер, син сера Річарда. Батько доручив мені зустріти вас і провести до нашого дому… Звідний міст уже опущено!
— Дякую тобі й серові Річарду від щирого серця, — промовив Робін, обіймаючи юнака. — Мої люди так утомилися, що падають з ніг, до того ж у нас є поранені, а нормани можуть з’явитися тут будь-якої хвилини.