— Нова халепа на мою голову… — глузливо мовив Робін. — Не раджу, сер, мені погрожувати — моя стріла проб’є вашу печінку перш, ніж ви наблизитеся ще на крок… Я не знайомий із цим негідником — лише випадково помітив, як він зачаївся в кущах і не спускав очей із дороги. Чи має сер лицар ворогів? Хоча мені здалося, що вбивця обрав за мішень вашу шляхетну супутницю. Цього вже я стерпіти не міг!
Лицар досі недовірливо поглядав на юнака, не поспішаючи ховати меча.
— Негідник утік як ошпарений, — вів далі Робін, — гадаю, він іще довго зализуватиме рани. Я влучно стріляю… Погляньте на мене, сер: хіба я схожий на розбійника?
— Даруй, юний стрільцю, — зніяковів лицар, вкладаючи в піхви свого меча. — І дозволь потиснути твою мужню руку. Назви своє ім’я і, якщо твоя ласка, відведи нас туди, де ми зможемо перепочити… Але спершу візьми цей гаманець, а відтак і Господь тобі віддячить.
— Ходіть зі мною, сер, а золото ваше залиште собі. Ім’я моє — Робін Гуд, я живу з батьком і матір’ю за дві милі звідси на узліссі. У нашому домі вам будуть вельми раді.
Молода пані наблизилася до них, і юнак побачив, як із-під шовкового каптура на нього блиснули величезні чорні очі. Захоплений величною поставою наїзниці, Робін церемонно вклонився.
— Чи можемо ми вірити словам цього хлопчини? — згорда звернулася дівчина до свого супутника.
Прикусивши губу, Робін ображено вигукнув:
— А хіба на світі вже геть не лишилося порядних людей?
Вершники перезирнулися з усмішкою — тепер вони не сумнівалися в щирості юнака.
Спершу вони рухалися мовчки: лицар та його супутниця ще були схвильовані пригодою, а юний лучник переживав досі невідомі йому почуття: вперше жіноча врода змусила його серце радісно стрепенутися. Проте він не подавав знаку — розмашисто йшов собі попереду вершників із суворим виразом обличчя. За багатьма ознаками він уже здогадався, що вершники ці, хоча й скромно вбрані і подорожують без почту, безумовно, є представниками знаті. Але тут, у гущавині Шервудського лісу, він почувався їм рівнею, а в хвилину небезпеки зміг показати себе з найкращого боку. Його охопило єдине палке бажання — щоби незнайомка звернула на нього увагу, адже він був не простий йомен, а найкращий стрілець у всьому графстві. Невдовзі Робінові все ж удалося опанувати себе, і, коли до нього повернулося самовладання, він подумав: «Терпіння, невдовзі я побачу її обличчя без каптура!»
Нарешті він спинився і звернувся до своїх супутників:
— Далі, панове, їдьте прямо, і незабаром на галявині ви побачите будинок мого батька. Я ж мушу вирушати на полювання, щоби добути дичину на вечерю…
— Гарний хлопчина, чи не так, Меріон? — зітхнув лицар, проводжаючи поглядом струнку фігуру стрільця. — Виросте найшляхетнішим лісником в Англії… Якою міцною і здоровою робить людину життя на природі, у кам’яних темницях міст усе не так…
— Мені здається, сер Аллан Клер, — усміхнулася молода пані, — ви зітхаєте зовсім не через те. Простори Шервудського лісу викликали у вашій пам’яті образ його володарки, спадкоємиці барона Фіц-Олвіна.
— Ваша правда, люба сестро. Мушу зізнатися, що коли б я мав вибір, то волів би жити в хижі якогось йомена і бути чоловіком Крістабель, аніж сидіти на троні.
— Мій брат невиправний, — зітхнула Меріон. — Ви певні, що Крістабель погодиться змінити життя принцеси на жалюгідне існування, про яке ви марите? Утім, облиште марні сподівання: я дуже сумніваюся, що барон коли-небудь погодиться віддати за вас свою доньку.
Лицар спохмурнів.
— Якщо вона кохає мене по-справжньому, їй буде всюди зі мною добре… Ви вважаєте, що її батько мені відмовить? Але ж досить одного мого слова, щоби гордівливий Фіц-Олвін пристав на мою пропозицію, — він же не хоче стати вигнанцем і втратити свій Ноттінґемський...
— Тихше! Ось, здається, і хатина юного лісника, — промовила дівчина, зупиняючи брата. — Його мати зустрічає нас на порозі... Вочевидь, дуже порядна жінка.
— Син їй до пари, — кивнув сер Аллан. — Як це він примудрився нас випередити?
— Таж він далеко вже не хлопчик... — прошепотіла Меріон, відкидаючи каптур, що приховував її обличчя.
Робін стояв біля матері, не зводячи з дівчини захоплених очей. Хвилювання його було таким щирим, що він мимоволі вигукнув:
— Я був певен, що такі чудові очі можуть сяяти тільки на найпрекраснішому личку на світі!
Марґарет, здивована зухвалістю сина, тут-таки прицитькнула на нього.
Сер Аллан Клер усміхнувся; а його сестра, ніскілечки не гніваючись на юнака, лише ледь зашарілася, спостерігаючи, як ніжно Робін обіймає збентежену матір.