Ці невигадливі хитрощі вдалися: Еґберт Ґрей, не вагаючись, звірився на Робінового посланця.
Наступного дня загін у повному складі ступив під склепіння лісу. Проте шлях виявився далеко не таким легким, як сподівався командир. Проблукавши близько трьох годин у колючих хащах, серед болотистих виярків та лісових завалів, вояки ледь не падали з ніг. Потім провідник зник як камінь у воду, а перед очима норманів несподівано відкрилася широка галява, оточена віковими деревами, на якій розташувалися готові до бою лісовики.
Усвідомлення того, що його загін заманили в пастку, так розлютило лицаря Еґберта Ґрея, що він геть утратив глузд і, не шкодуючи своїх людей, кинувся на пробій. Брязкіт мечів змішався з шаленими вигуками вояків і лісових стрільців, які безстрашно відбивали натиск норманів. Нарешті стало ясно, що перемога от-от дістанеться супротивникові, і сер Ґрей подав знак до відступу.
Саме тоді Робін Гуд і припустився двох непоправних помилок, недооцінивши досвід і звірину завзятість цього лицаря. Він дозволив решткам його загону піти й повернутися до Ноттінґема. А на ранок, звірившись на розвідку, вишикував своїх людей на тому ж місці, що й напередодні, — за дві милі від Головного дуба.
Робін не здогадувався, що нормани звернули з Ноттінґемської дороги і попрямували до Головного дуба, де, за його ж наказом, мали чекати на лісових стрільців їхні дружини та діти. Цього разу королівські воїни озброїлися тільки луками, короткими мечами і щитами.
Зрозумівши свою помилку, Робін негайно повів туди своїх людей і приспів майже вчасно. Але поява озброєних незнайомців викликала паніку в мирному таборі. Почалася безладна метушня, і Робін на власні очі побачив, як упала Меріон. Тієї ж миті він підкинув лук, і влучна стріла, виціливши котрогось із норманів, стала сигналом до початку битви. Лицар Еґберт Ґрей поліг одним із перших, проте серед стрільців незабаром рознеслася звістка, що леді Меріон смертельно поранено.
Робін бився з відвагою божевільного, намагаючись пробитися до коханої, і Маленький Джон ні на крок не відставав од нього. Прокляття супротивників, стогони поранених, плач жінок, лемент дітей злилися докупи. Коли все було скінчено, лише кільком норманам пощастило вислизнути і сховатися в гущавині.
Меріон обережно перенесли в затінок під дуб і опустили на мох; вона була страшенно бліда, втратила багато крові, але життя ще жевріло в ній. Робін у відчаї кинувся на коліна перед жінкою, якій належала його душа.
— Поглянь на мене, любий... — через силу прошепотіла Меріон. — Дякувати Богові, ти живий… Мені не боляче, стрілу вже вийняли, а рану промили і перев’язали… — Робін Гуд нахилився, і вона на мить пригорнулася до його грудей.
Коли Меріон ненадовго забулася сном, Робін, шепочучи молитви і приховуючи пекучі сльози, знайшов у собі сили віддати наказ отаборитися на галявині.
Минув день, ліс огорнула нічна тінь. Далі наближався тривожний світанок, але з кожною годиною стан пораненої погіршувався. Рана її роз’ятрилася, почався пропасний жар, надія на порятунок танула на очах.
Меріон поклала гарячу долоню на руку свого чоловіка.
— Робіне... — заледве вимовила вона. — Я скоро помру…
— Ні, — здригнувся він, — не кажи так!.. Я не зможу без тебе жити…
— Я завжди кохала тебе і вірила тобі. Обійми мене, любий, міцніше... І прийми моє останнє зітхання...
— Господи, залиш мені її! Зглянься на неї!
— Любий мій, не плач за мною, — вуста Меріон побіліли, вона спробувала всміхнутись, і її прекрасні очі спалахнули останнім блиском. — Адже ми розлучаємося не назавжди... Поховай мене тут… нехай навкруги будуть тільки квіти і трави. Поцілуй мене на прощання...
Разом із поцілунком із уст леді Меріон зірвалося легке зітхання — вона була мертва.
Робін іще довго вдивлявся в це ніжне, до болю рідне обличчя. Потім обережно опустив тіло Меріон на мох і накрив його своїм плащем.
Він свято виконав останню волю коханої: під Головним дубом було вирито могилу, і ту, котра стала для нього світлом і розрадою, навіки огорнули квітковий килим і опале листя.
У ті дні Робін не міг нікого бачити, навіть сера Аллана Клера, який разом із леді Крістабель оплакував загибель сестри. Пойнятий сумом, він блукав лісом, щоби залишатися наодинці зі своїм горем.
Час, усупереч усьому, не заліковував його глибоку рану. Повернувшись після довгої відлуки, Робін пішов у Барнсдейл, але й там спогади не давали відпочинку його душі, — вона висихала: здавалося, все живе в ньому померло разом із коханою. Робін схуд, обличчя його вкрила блідість, напади лихоманки відбирали рештки здоров’я.