— Ні, — похитав я головою, — ми просто ослабимо канат із буєм і трохи відійдемо. Вони не зможуть далеко гнатися за нами.
Щойно я це промовив, як помітив незнаного звіра зовсім близько — на віддалі двох весел. Я миттю скочив у каюту, вхопив рушницю і вистрілив. Звір розвернувся й одразу поплив до берега.
Неможливо описати страшенний галас і рик, який здійнявся уздовж берега, коли я вистрілив. Гадаю, страшним тварюкам ще ніколи не доводилося чути звуку пострілу. Я переконався, що поночі нам не вдасться наблизитися до берега, а чи вдасться зранку, теж іще лишалося під питанням: потрапити до рук дикунів — анітрохи не краще, ніж до лап лева чи тигра.
Та хай там як, нам треба було десь пристати до землі, щоб набрати питної води, бо на борту вже не лишалось і пінти. Коли ж і де це зробити? Ксурі запропонував взяти глечик і сплавати на берег, коли б я відпустив його. Я здивувався: чому він хоче зробити це сам, а не відправити мене, самому ж лишитися в човні? Він одповів із такою щирою приязню, що я назавжди полюбив цього хлопця:
— Якщо дикі люди вийти, вони їсти мене, а ти тікати.
— Ні, Ксурі, — заперечив я, — попливемо разом, і ніхто нас не з'їсть — будемо відбиватися.
Я дав Ксурі сухарик і ковток міцного з пляшки. Ми підігнали баркас якомога ближче до берега. На берег ми ступили, маючи при собі рушниці та два глечики для води.
Я не наважився відійти далеко від берега, щоб не згубити баркас із поля зору — так і чекав, що дикуни спустяться вниз по ріці. Хлопець же помітив спокійне місце десь за милю від нас і побіг туди. Невдовзі я побачив, як він захекано мчить назад. Невже його переслідують дикуни чи страшні звірі? Я побіг йому назустріч, та коли наблизився, побачив — щось висить у нього через плече. Він підстрелив дичину! Звір був схожий на зайця, але мав хутро іншого кольору, а ноги довші. Ми раділи — м'ясо виявилося напрочуд смачним. Та ще більше ми раділи від того, що Ксурі знайшов воду і зовсім не бачив дикунів.
Згодом з'ясувалося, що не треба ходити по воду аж так далеко: якщо піднятися лиманом трошки вище, можна в час відпливу набрати прісної води. Отож ми наповнили глечики, добре почастувалися впольованим зайцем і приготувалися для дальшої подорожі, адже тут не знайшлося жодних людських слідів.
Я вже бував коло цих берегів, тож знав, що Канарські острови — недалечко від материка. Тільки в мене не було жодних пристроїв, щоб визначити, на якій ми зараз широті, та й, по правді, я не пам'ятав, на якій широті розташовані Канари, тому не міг визначити, в якому напрямку плисти. Я просто сподівався, що ми, рухаючись уздовж узбережжя, нарешті допливемо до місць, де торгують англійці. Я легко впізнаю їхні кораблі — і тоді ми врятовані.
Наскільки я зміг визначити, зараз ми перебували в безлюдних місцях якраз посередині між землями марокканського султана й чорношкірих тубільців, і мешкають тут хіба дикі звірі. Чорношкірі відійшли на південь, налякані маврами, а маври не схотіли заселяти ці пустельні землі, де замешкують численні тигри, леви, леопарди та інші хижаки. Маври полюють тут, споряджаючи загони, як на війну, по дві-три тисячі чоловіків у загоні.
Ми на власні очі переконалися: на сотню миль уздовж берега вдень не побачиш людини, а вночі хіба що вчуєш рев і рик диких звірів.
Удень раз чи двічі мені привиділося, що вдалині проступають обриси Тенерифського піку — найвищої гори на Канарських островах, і я навіть важився вирушити в тому напрямку. Я зробив дві спроби, але жодного разу не впіймав попутного вітру, а суденце моє було занадто маленьким для такої подорожі, тому я повернувся до попереднього плану.
Кілька разів нам доводилося висаджуватися на землю, щоб поповнити запаси питної води. Одного ранку ми кинули якір біля високого рогу. Починався приплив, тож ми мали ще наблизитися до берега. Ксурі виявився окатішим, ніж я, і він лагідно попередив мене:
— Не можна плавати до берег. Там спати дикий звір на горбку.
Я глянув, куди він указував, і справді вгледів величезного лева, що заснув на березі в затінку від скелі, яка нависала над морем.
— Ксурі, — мовив я, — ти вийдеш на берег і вб'єш його.
— Я вбити?! — перелякався Ксурі. — Він ковтнути мене цілком!
Я нічого не відповів, а натомість витягнув найбільшу рушницю — розміром із добрячий мушкет, набив пороху і вклав два набої. Ще одну рушницю я зарядив двома великими кулями, а третю — п'ятьма маленькими. З мушкета я цілився звіру в голову, проте він лежав так, що лапа затуляла морду, тож я поцілив йому в лапу. Лев заревів од болю, хотів звестися, але знову повалився навзнак. Нарешті йому вдалося звестися на три ноги, і він страшно й гучно заревів.