Красуня-княгиня була вельми принциповою, суворою, але і справедливою, дуже доброю і співчутливою. Знайомство і зближення нашої родини з нею відбувалося за дещо незвичних обставин.
Погожого літнього дня наша мила Катерина, оглянувши на Ловачці виноградники, спускалася донизу. А тут поблизу, в долині святого Івана — так називали в народі широку улоговину між виноградними схилами, — росла дуже парадна черешня. Може, тому що росла вона єдиним деревом на весь довжелезний схил, черешня виглядала розкішною, пишною і гоноровою. Вона здавалася райським птахом-павичем, який присів на хвильку перепочити по дорозі між грішною землею і садами Едему. А ще славилася черешня плодами неймовірної величини — майже як сливи-ренклоти, із запахом ванілі і смаком перезрілого абрикоса.
Ось до цієї черешні і взяла курс наша княгиня — поласувати плодами. Проте не знала, що перед цим до дерева вже навідалася і баба Фіскарошка. Теж, ясна річ, не воздати хвалу дереву за його красу. Йшла собі навпрошки через Ловачку до Мукачева дещо набазарувати. А хто чув, аби сільська жона йшла до вароша на базар із пустими руками. Баба враз закасала фартух і взялася хутко рвати з нижніх гілок черешні. А вони, нівроку, вродили рясно, якби дерево цілий рік медом кормили. За якісь півгодинки баба, як саранча, обчистила всі нижні гілки. Зав’язуючи акуратно величезний фартух черешень, вже взялася було рахувати гроші, що виторгує за плоди… Коли побачила, як із Ловачки, наче закохана лебедиця, пливе собі, гойдаючи поставою, Катерина-княгиня. Серце Фіскарошки зі страху враз задудуніло кулеметом. Притьмом схопила клунок із черешнями і заховала його під ліщиновий кущ. А сама прудкіше білки, миттю вискочила на черешню, швидко-швидко полізла на самий вершок і причаїлася, як фазаниха, в густому межигіллі.
Княгиня Катерина підійшла до черешні і, як і кожна жінка, в котрій дрімає дух праматері Єви, спокусилася плодами з казково-розкішного дерева. Проте зі споду черешні були вельми совісно обчищені, й агрономша собі полізла на дерево, навіть не підозрюючи, що в неї над головою висить такий безцінний даруночок — напівжива, тремтяча зі страху Фіскарошка. Княгиня поласувала на дереві черешень, а потім зірвала найряснішу галузку, підняла її навпроти сонця й почала милуватися грою кольорів. І ось, коли агрономша піднесла над собою рясно всіяну плодами галузку, Фіскарошці чомусь дуркнуло у голову, що пані агрономша пропонує ті черешні їй, бабі.
— Дякую красно, паніко, айбо я вже доста наїлася черешень, — щиро подякувала Фіскарошка.
У цій невимовній тиші долини святого Івана голос баби пролунав для агрономші як грім з ясного неба. Сердешна дівчина голосно скрикнула од несподіванки і страху, безпомічно чіпляючись за гілки, шалено полетіла з дерева на землю.
Щира подяка баби Фіскарошки коштувала Катерині-княгині трьох зламаних ребер і перелому руки. До її честі, все це так і залишилось таїною — Катерина не видала черешневої диверсантки. Тепер баба у своїх молитвах до списку найближчої рідні додала ще й Катерину. І в знак великої вдяки щодень молилася за спасіння доброї «мацкальської душі».
Наступне знайомство начальниці Небесі відбулося зі мною та дорогим няньком. І теж за незвичних обставин.
…Тої першої колгозної осені, як на Боже диво, вродила картопля. І що найдивніше, по людських городах, де земля була доста нагодована і рослини дбайливо доглянуті, бульба видалась як воронячі яйця — дрібнота на дрібноті. А ось у колгозі — одна в одну. От і вір, що комунякам нечиста сила не помагає.
Кожного ранку все село вирушало збирати врожай. Із нашої родини першим бігли нянько. Клали мене в гатикошарку — величезну корзину, яку спеціальними ременями кріпили на плечах, хапали мотику і прудко мчали на поле, аби першим захопити найпарадніші картопляні рядки. Увечері, набивши корзину майже доверху дорідною картоплею, прикривали її травою, а зверху садовили мене… Далі гатикошарку ставили на якийсь горбочок і з величезними потугами піднімали вантаж на себе. І похитуючись, немов бойовий слон, нянько рушали додому. Я ж собі сидів у корзині, ноги звісив на нянькові плечі і, ще й понукуючи його стеблом лободи, почувався як маленький індійський принц.
Гріх казати, крали картоплю всі — хто набивав торби, хто пазухи, а хто поли піджака, спеціально для цього підрізавши підкладки. Але всі знали міру. А от у мого золотенького нянька мірило було своє: брав скільки міг донести. Йшов батько додому не злодійськими манівцями, а по центральній дорозі. Всі стражі, як правило, сиділи в засідках по кукурудзах, кущах, зарослих терням канавах. Ловити злодія на центральній дорозі, відкритій усім очам, — це ж треба з печі на голову впасти! Але якою б не була лисиця мудрою пані, рано чи пізно втрапить у капкан. Хтось таки настукав на нянькову мудру голову. І одного осіннього вечора при в’їзді в село зупинився «бобик», а з нього вийшла агрономша Катерина.
— Йой, снилися мені на ниськи гади, щезли би, — тихо заскімлив батько, проте ходи не зменшив.
Але, видно, нянько ковтнули добрячого страху, бо гатикошаркою враз почало трусити, як Помпеєю перед виверженням Везувію.
— Йой, паніко золота, ци видите, яку біду маю, — почали ще здалеку нянько. — Не маю де дитини лишити, то мушу’го тягати на собі в поле.
— Ага, фігу з маком ви би мене на собі носили, коби крумплі піді мною не прятали, — запротестував я.
Я був хоч і невеличкий зростом, але тучний, набитий, як качан капусти. А ще не по літах красномовним із мудрою головою — такий собі колоритний вінегрет баби Фіскарошки і діда Соломона. Щоранку і щовечора вони вперто і настійно вчили мене «Отче наш…», при цьому суворо попереджали, що Богонько все видить і лякали пеклом, якщо буду нечесним, красти, брехати, одним словом — грішити! І як же міг тепер допустити, щоб через нянькову брехню я потрапив до пекла — одразу вивів злодія на чисту воду.
— Йой, паніко солодка, ви би дурного дітвака слухали, — скривилися у три погибелі нянько перед Катериною. — Я несу… несу… малінько коло Латориці каміння назбирав. Хочеме із жоною будувати. То півкошарки каміння несу.
Не відаю, які емоції в ці хвилини вирували в душі Катерини-княгині, але поступила із няньком воістину по-княжому великодушно.
— Хай вам щастить, товаришу, в будівництві хати, — побажала агрономша, і, глянувши із гумором на мене, додала. — Тільки помічників підбирайте надійних, бо з такими, як носите на собі, можете все життя провести не у своїй хаті, а в казенних стінах.
Удома я був і скубаний, і лаяний, і копаний. Особливо дісталося вухам, їх дорогі мої нянько крутили із великою любов’ю і пристрастю. Всі катування я пройшов із німою впертістю на вустах і гордою ненавистю в очах. І коли родині вдалося нянька заспокоїти, я підійшов до нічного вікна, підняв справедливий перст у темне небо і з вірою неофіта грізно промовив:
— Богонько все видить! Все знає! І винних покарає!
Наступного ранку, ніби й нічого не сталося, нянько наказали:
— Лізь у корзину, йдемо далі крумплі копати!
Я пробував протестувати, але дістав смачного щигля, до того ще й обіцянку повечеряти ременем.
— Буде яйце курку вчити, з яким когутом їй жити, — мовили сердито нянько, впихаючи мене, немов лантух, у корзину.
Такого нахабства і непедагогічної поведінки я простити не міг. Мій мудрий і ніжний мозок геть потьмарився, і в голові народився жорстокий план помсти.
У полі дорогі нянько, висолопивши язика, копали звично картоплю. Коли на світ з-під мотики вигулькував найтучніший плід, ховали в пазуху, а потім, ніби між іншим, йшли до корзини і ховали туди. Я ж тим часом нишпорив берегом Латориці, відбирав найвагоміші каменюки і ховав їх неподалік корзини.