Компенсацію за моральні й матеріальні збитки через фальшивий виклик на похорони довелося відшкодовувати й іншим далеким і близьким родичам. Усіх учасників жалобного дійства раптом осяяли небеса, яких би вони нагромадили незлічених багатств, якого би казкового благополуччя сягнули, коби не згаяли дорогоцінний час на дурні похорони Соломона. Отже, кожен із невимовно потерпілих через фальшиві похорони отримував за побажаннями — хто міх капусти, хто торбу сушених слив, хто клунок кукурудзи, а хто вузлик лущеної фасолі…
Один, Богонько би їх любили, пан Фийса нічого не витребували. Ще вчора увечері, перед тим, як мужньо впасти під стіл, зібравши рештки сил, вони свиснули з-під рук Фіскарошки півлітру, сховали її під плотом у кропиві. Хто-хто, але пан Фийса знали — після гучного весілля приходить гірке похмілля. Отож тепер вони лежали собі із порожньою пляшкою, яку видудлили зранку біля того ж плоту, і мирно спали у тій же кропиві. Сопіли собі тихо під ніс, як натруджене дитя, і нічим не журилися. Вони знали, в обійсті Данків, доки їм лише даровано світу, завжди знайдуть і тепло душевне, і тепло хатнє, і хліб-сіль, не говорячи вже про чарчину.
Фіскарошка ж із Соломоном у цей час стояли чинно біля хвіртки і поклонами проводжали гостей. Потім сіли собі двоїчко на лавицю, і баба, дивлячись, як дорогі родичі, вантажені всяким добром, спускаються з Небесі в долину, незлобливо й обережно мовила до Соломона:
— Ти, Мішку, коли помер… ти хоч видів живу Смерть?
— Йой, золота моя, де би не видів, — мовив гордо Соломон, аби наварити собі ціни. — Так ясно видів, як тебе тепер.
— А як хоть вона виглядала?
— Ну як?.. Із косою… чорна, як ердильська циганка… Йшла собі помежи народ і косила голови, як капусту…
— Но, а ти?
— Я малінько прихилився, то й, видиш, спас свою голову.
Баба прогиркнула, прочистила горлянку і твердо-повчально наказала дідові:
— Слухай, Мішку, якшто ти очередний раз помреш, зустрінеш Смерть і вона буде звідати про мене, ти їй скажеш, що мене не знаєш, нигда-шуга не видів… і вообще я не живу на світі.
— Но, а коли зазвідає про жону? — насторожився Соломон.
— Кажи, што ти був нежонатий.
— Як нежонатий?
— Дуже просто — бідкайся, што на цісарській войні тобі куля яйця відірвала, всю жизнь був до жінок неваловшний… то єсть… ходив із опущеним женилом.
— А-а-а-а… Марько, — протягнув дід. — Я постараюся, айбо не обіцяю — сама знаєш, я брехати не вмію.
— Правда… правда… Ти, Мішку, бджоли би тебе цілували, ти дуже цінний у мене чоловік.
— А як же, Марько. Ти ж би нігда в жизни за пустого чобота не вийшла замуж. Я все кажу, такі чоловіки, як я, на вулиці не валяються, — гордо відповів Соломон.
— Што правда — то правда: не на вулиці валяються, а по ярках штабелями лежать, — не могла не вкусити і на цей раз Фіскарошка.
І ось, згадуючи тепер про похорони діда Соломона, мамка щиро засміялись — чого я вже давно-давно не пам’ятав.
— Чого так смієтеся? — запитав здивовано.
— Смерті, дитино, не треба боятися — над нею треба сміятися. Смерть — просто страх. А для того, авби страх подолати, над ним треба сміятись, — сказали мамка.
— З дідом то так і є, — мовив я, — він усе життя лем то і робить: або сміється, або з нього сміються.
— Ні, Митрику, — заперечливо похитала головою мамка. — Дідо наш дуже добрий. Він тобі ще много в житті поможе. І тому я не могла допустити його…
На цьому слові мамка затнулись, хвильку помовчали і далі сказали всього одне речення:
— Наш дідико повернувся з тої дороги, з якої мало хто вертається…
Мамка відчинили величезну шафу і витягли з неї дерев’яну валізу — ту саму, з якою колись прийшли в обійстя Данків, а згодом і пішли з нього. І тут, у шафі, я раптом побачив картину, яка вразила найбільше. І не просто вразила, а ошелешила своєю потворністю.
…На полотні простягалась велетенська пустеля. Над нею вибляклим півколом знімалося небо — стомлене, пожухле і потріскане, як розбите дзеркало. А із тих тріщин виростали гігантські дерева — закорінені в небо, а головами-кронами до землі. Кожне дерево мало своє неповторне обличчя: одне німіло від жаху, друге заходилось від сміху, а ще інші застигли то в неймовірному здивуванні, то у глибокій печалі, то в нестерпнім гніві, то у божевільній радості.
Складалось враження, що переді мною цілий ліс дерев-людей, покараних за гріхи і замурованих у розпечене пустельне небо. А крізь цей небесний диво-ліс проглядали так само перевернуті догори ногами юрбища людей. Вони гналися за казковими палацами — так само перекинутими. Позаду ошалілих натовпів лишалися гори трупів. Проте люди із божевільним гиком і блиском в очах, розмахуючи зброєю, вперто бігли уперед. Але чим стрімкіший був їх біг, тим швидше казкові палаци віддалялись, а надалі і зовсім зникали. Все це нагадувало хворий пустельний міраж людини, яка помирала від спраги.
Мамка помітили моє оціпеніння і запитали:
— Ти налякався?
— То є дуже страшно, — видобув із себе я.
— Це, дитино, поки що невідоме тобі слово. Його ім’я — «Ілюзія». Воно народилось не у Господніх просторах. Це плід від лукавого. Ти ж чув, як пахли Божі слова? А воно…
Дійсно, від картини йшов запах. Ні, це був не запах. Із пустелі віяло холодом. І настільки страшним, що кров стигла у жилах, а єство охоплювали такі відчай і безнадія, що хотілося вити, кричати, бити головою об землю! Помітивши, як я зблід і нервово затремтіли мої губи, мамка притьмом зачинили шафу і сказали:
— Коли виростеш, стережися Ілюзії. Це дуже хворе, але підступне слово! Саме через нього першими потерпіли Адам і Єва в Едемі, а потім всю історію страждає людство на Землі. Незриме це слово — «Ілюзія», але воно, як ніяке інше, породжує криваві видовища — революції, війни, катастрофи…
— Але там, на картині, таке, як у казці, — сказав я.
— Так, там на картині — пустельний міраж. Але Ілюзія страшніша за міраж, Видіння з’являється і зникає, а Ілюзія — ніколи. Тобі, Митьку, ще рано про це знати, але запам’ятати мусиш назавжди.
При цих словах мамка почали акуратно пакувати у валізу речі — сукні, рушники, кілька хустин.
— Ви, мамко, повертаєтесь до нас? — радісно вигукнув я.
— Ні, дитино, я збираюся в далеку дорогу, — відповіли, тяжко зітхнувши, мамка. — Тому і покликала тебе, щоби попрощатись.
— Ви нас покидаєте? — закричав перелякано я.
Мамка притьмом схопились, підійшли до мене, приклали до чола долоню і ніжно промовили:
— Заспокойся, Митрику. Ти маєш бути мудрим. Богонько і благодать із тобою.
Тут я одразу відчув, як неймовірно ніжне тепло від мамчиної долоні почало заповнювати мене. І побачив зримо, як три слова — Богонько, Благодать, Спокій — тихо огорнули мене, як весна огортає дерево пахучим квітом. І всі ці три слова виглядали достоту, як Щастя. А Щастя, звісно всім, схоже на мамчину радісну усмішку і пахне веселим літнім дощем.
— А чому ви покидаєте нас? — запитав знову, але на цей раз тихо і спокійно.
— Я мушу… Мене чекає мій Учитель. Його час у цьому світі закінчився. Він повертається на свою далеку Батьківщину і має передати мені Книгу. Це Книга, де записана Доля кожної людини… Навіть тих, хто ще не народився. І Доля людства теж до найменшої дрібниці, до травинки, до краплинки води розписана. «Одкровення Слова» Книга ця називається.
У цей час із боку мукачівського військового аеродрому над Ловачкою пронеслась трійка літаків-винищувачів, оглушуючи ревом навколишні простори.
Мамка почекали, доки гуркіт стих і, дивлячись через вікно услід літакам, сказали:
— Ти видиш, як люди готуються до війни. Прийде час, коли світ оволодіє такою зброєю, проти якої, буде людям видітися, немає у Вселенній сили, яка б їх поборола. І ніхто не знає, що досить одного слова, одного знака — і весь цей світ розсиплеться, як розбите дзеркало… І ніхто навіть не встигне подумати про зброю! І все це є у Книзі тій. І тепер її хранителькою маю стати я. Аж до того часу, доки не з’явиться на цій землі Володар, який правитиме за законами «Одкровення Слова».