— А кто ето нарісовал?
Баба глянула на пана Фийсу, а той одразу позеленів від страху і затрусив, як страус, головою: «Не я, Марько, не я!»
— А хіба я пам’ятаю, — стенула плечима баба. — Та пак було давно. І вообще я не знаю, відки та бумага взялась.
— Господі, все агенти развєдок до тошноти прімітівни — нє помнят, нє знают, нє відєлі. Дєд, а ти случайно нє знаєшь, што ето такоє? — звернувся із Фіскарошчиним портретом начальник до Соломона.
Той, ледь не натягнувши на голову історію партії, настільки заглибився у нетрі комуністичної боротьби, що ніяким бісом звідти його не витягти.
— Дєд, ти нє слишішь? — гаркнув над головою начальник.
— Га? — похопився Соломон. — Перебачте, пане, бо коли сесе милоє чтеніє читаю, про всьо нараз забуваю.
— А тєбє не кажется, што на етом рісунке Шахта?
Шахтою у нас називали великий лісовий масив між Мукачевим і Лавками. Тут, у глибокому лісі, військову базу обнесли колючим дротом під високою електричною напругою. І саме тут, в урочищі Шахта, ракети були наведені на Захід. Але найбільш вразило, що місцевість Шахти на карті достоту відповідала бабиному портретові, який в пориві праведного гніву намалювали пан Фийса за ідеєю Соломона.
Дід, відірвавшись від «милого серцю чтенія», поправив окуляри і довго-довго сліпав по бабиному портрету, глибоко переживаючи, що сказати, авби в якусь халепу не вляпатись.
— Знаєте, панику-начальнику, тутки штось такоє нарисовано. І я би вам із дорогою душею уповів, айбо я старий, як пень, сліпий, як сова, і нич не виджу, — співчутливо дивлячись на безпекаша, відповів нарешті.
— А тебе, старік, не кажется, што ето засекреченая местность? — тикнув начальник пальцем якраз посередині портрету.
Соломон подумав, що безпекаш уже зрозумів, що це бабина сідниця, і радісно вигукнув:
— Конєшно, што то всьо засекречено. Баба всю жизнь її ховає під спідницю.
— Так всьо-такі ето работа вашей супругі? — ледь не спалахнув од щастя начальник.
— Ні, панику, то не її робота, — мовив розважливо дід. — Кажду челядину з її красивими і срамними місцями робить Богонько. Тому сесе не її робота, а лем її собственість.
Начальник недотямив про що патякає дід і знову тикнув посередині мальованої сідниці.
— Так вот, дєд, ти, возможно, і знаєшь, што здєсь находітся.
— Я, панику, ганьблюся казати, што там.
— А ти смєлєй. Можєт, здєсь какіє-то взривчатиє вещества.
— О, панику! — аж підскочив Соломон. — Там цілі склади з атомними бомбами.
— Дєд, ти што болтаєш, старий козьол? — сплюнув безпекаш.
— Маєте правду, панику, точно так мене і називає баба, коли їй зроблю щось не по дяці.
Той безнадійно махнув рукою, обернувся до пана Фийси й пригрозив:
— Прєдупрєждаю, єслі ти єщьо раз завопішь: «Горті — паскуда, а Гітлєр — капут», как собаку расстрєляю! — І розстібнув кобуру.
Пан Фийса геть поблідли і зі страху вліпили:
— Хай жиє комунізм! Партія — наш рульовий!
— Ето уже лучше, — скривився безпекаш, — но глубоко в говно не заривайся. Ти конкретно скажі, што здєсь, по твоєму мнєнію, нарісовано, вєрнєє, зашіфровано?
— Як на мою думку, прошу пана начальника, сесе може бути намальоване якесь созвездіє небесноє, скажімо, созвездіє Рака, — бачачи безвихідь, почали мудрувати пан учитель Фийса.
— Слушай, оракул ти хрєнов! Счас как вмажу, міліони созвєздій так посиплются із глаз, што ти сам сразу станєшь раком! — гаркнув безпекаш і наказав своїм. — Забрать всє вєществєнние доказатєльства шпіонской деятєльності, старуху арєстовать, а с етіх двох стєрвєцов, — глянув на Соломона і пана Фийсу, — глаз не спускать!
Після арешту новоспеченої шпигунки Фіскарошки Соломон і пан Фийса вельми зажурилися, проте ненадовго. Якогось підвечірка із колгозу прилетів вуйко Петро і ще з порогу залементував:
— Хто видів днешню районну газету?
— А што за мара-показія? — нашорошився дід.
— Кажуть, там нашої мамки статтю напічатали.
— Видати, стихотвореніє дали? — зробила припущення тітка Моргіта, й очі її масно зблиснули.
— Но раз напічатали мамку, то, видати, нічого там страшного і не було.
— Раз люди кажуть, што мамку напічатали в районній новинці, то нічого там паскудного і нема, — категорично відрубав вуйко Петро. — Тепер точно премію заплатять. І, дасть Богонько, ногавиці уже на мені.
— Но ти великий ґазда ділити без мамки гроші, — підняла застережливо вказівного перста тітка Моргіта і з якоюсь потаємною надією глянула на мого нянька.
— А што, мамка в тюрмі. І хто знає, скілько їй там воші годувати. А гроші — діло рідкоє, — мовили мої нянько.
— Я про те самоє, Мішку, хотіла якраз і казати, — невимовно зраділа тітка. — Гроші хоть і не киснуть, зате дуже слизькі. Я пропоную мамчину долю поділити межи нами двома як старшими дітьми.
— А я што — байстрюк? Мене у коноплях найшли? — зарепетував вуйко Петро. — Мені хоть на ремінь до ногавиць ще виділіть.
— Будеш мати, будеш мати, — швидко заспокоїла тітка.
Ті тридцять рублів, які баба Фіскарошка планувала із літературної премії собі на труси і дідові на махорку, були вмить розділені між трьома любими дітьми. І всі враз зробилися такими піднесено радісними, що складалося враження: нянько, вуйко і тітка навіть щасливі, що мамку посадили. А коли б у цю мить з-під арешту на порозі явилась Фіскарошка, дорогі дітки її знову в тюрму відправили б.
— А я й кажу: най собі мамка щасливо сидять, а ми їх грошам не дамо задурно пропасти, — запевнила тітка Моргіта.
Рішення сімейної ради пробував опротестовувати дід Соломон — а як же із його часткою, що на махорку?
— Няньку, ви не фурчіть, як беременний борсук. Вам доста на куриво й комуністичної шторії — он іще лишилось, — тикнула тітка на книжку.
— Я сю большевицьку шторію не курю, я, може, пропускаю її через ум і серце, — огризнувся Соломон.
— Нічого, нічого, я вам вкраду на роботі ще пару книжок Леніна, то можете їх пропустити і через що хочете, — заспокоїла тітка Моргіта.
На ці слова в хату влізли пан Фийса. Кажу не випадково — влізли, бо рухи пана вчителя були якісь уповільнені й неприродні. Складалося враження, що пан Фийса цілий день лазили по небесах, тепер спустилися в нашу хату і все ще не можуть знайти земної рівноваги.
— Як казали мої, прощені би були нянько, з миру по ниточці — голому мотузка на шию, — мовили пан Фийса, навіть забувши поклонитися. — То і не знаю, дорогі мої сусіди, — вас вітати, а чи вам співчувати.
Тут пан Фийса вийняли із внутрішньої кишені мукачівську міськрайонну газету і підняли над головою.
— Мамчино проізведеніє, — зарепетувала тітка і почала, як дівчисько, підскакувати і плескати руками.
— Так, проізведеніє вашої мамки, — оголосили пан Фийса. — Але ви його значалу прочитайте.
Першою газету схопила тітка Моргіта і очиськами прилипла до «проізведенія». По тому, як вона раптом почала неприродньо пулитися і мінятися в лиці, всі зрозуміли, що тут «штось не те, што мете». Навіть дід запанікував і з тривогою спитав:
— Ачей Микита Хрущов напічатав указ про розстріл нашої баби?
Далі газета пішла по руках.
На її першій сторінці красувалась фотографія баби. На портреті Фіскарошка мала такий переполошено-панічний вигляд, як есерка Каплан після невдалого замаху на Леніна. Праворуч фотографії було «Звернення свідомої громадянки колгоспниці Марії Слов’янин до жителів області і всіх патріотів СРСР».
У той час всіх мучила кампанія «добровільно»-примусової позики громадянами грошей державі. Народ був дуже бідний і ховався від тої позики, як міг. Видно, у безпеці бабу добряче приперли до стінки. Але Фіскарошка, як це не раз бувало, мабуть, почала викручуватись, посилаючись на правдивих свідків — куму Гітлєрку, двоюрідного брата Карла Маркса, свата Наполійона, велику подругу принцесу Едінбурзьку. Від таких імен у начальників, які не відали, що це прізвиська бабиних родаків, випулькувались очі. І бабу визнавали божевільною.