Так сталося і на цей раз. Дізнавшись про родинні зв’язки баби Фіскарошки із видатними історичними особистостями, один із начальників аж гепнув на стілець.
— Рєбята, так ета же старуха полная ідіотка. Зачєм єйо прівєлі. Она форменная дура!
Почувши про своє божевілля, Фіскарошка притьмом кинулася до ніг начальника і почала пристрасно цілувати тому руки.
— Ти што дєлаєш? — схопився начальник.
— Дякую вам, пане! Дуже, од усього повного серця дякую! — не відпускала руки Фіскарошка. — Я всю жизнь знала, что дурна, але сумнівалася. А тепер ви, паночку, уповіли правду, і мені на душі так радісно стало, якби зайця голими руками злапала. Я утвердилась у своїй думці, што і єсьм істинна темнота. Коли би’сьте не уповіли мені правду, то туйки, мені ніхто би про се і не сказав.
Начальник розплився в хитруватій посмішці, а потім поманив підлеглих, і всі вийшли. Через якийсь час він уже зайшов сам, простягнув бабі аркуш паперу з надрукованим текстом і врубав.
— Єслі нє хочеш корміть вшей на нарах, прочітай і подпіші.
Баба довго-довго їла очима літери, а потім якось безтурботно випалила:
— Я, панику, хоть і дурна, або не настільки стратила голову, авби таку дурницю підписувати.
— Ти што, вєдьма, Іванушку іграєш? — заревів начальник і замахнувся п’ястуком.
Баба зо страху аж підскочила, вмить схопила ручку і, підписуючи папір, зітхнула: «Но та тепер, панику, самі видите, яка я дурна! Як довго треба мучитись, доки до мене дійде!».
Цього разу баба не відвертілась і виступила в ролі полум’яного совєтського агітатора. Особливо запам’ятались рядки: «Переживаючи тяжку спадщину царизму і руйнівну війну, любима держава потребує фінансової підтримки кожного з нас. Наша політично свідома родина вирішила продати всю зайву худобу, а гроші передати на відбудову держави. У цей історичний процес включається і наша інтелігенція на чолі із шанованим педагогом, високо політично-свідомим громадянином і вихователем, товаришом Іштваном Фийсою…». Лист закінчувався патетичним гаслом: «Допоможемо державі із почуттям патріотизму і швидше прийдемо до комунізму!».
Після прочитаного в хаті настало таке оціпеніння, наче через вікно влетіла блискавка і застигла під стелею, щосекунди грозячи вліпити комусь в чоло.
— Я… кажучи по правді, солодкі людкове, наші Марька мають правду, я готовий включитися в цей історичний процес, — несміливо порушив мовчанку пан Фийса.
— Ви, пане товаришу, можете підключитися своєю сідницею і до лінії електропередач, — спалахнув батько. — Із вас што возьмеш, коли послідня воша здохла у вашому ґаздівстві ще при перших мадярах. А от я своє не дам, бо писатися в комунішти не збираюся. Кажда курка знає, що корова мені дісталася од тестя Наполійона. От я туди її і сховаю.
Батько прожогом вискочив із хати і помчав до хліва.
— А я што, виліпилася із воронячого яйця? — запалилася тітка Моргіта. — Ви, няньку, тоже добре знаєте: і вівці, і свині мамка мені завіщала у придане.
Тітка так само кулею вилетіла з хати і почала готувати свою худобу до евакуації.
Вуйко Петро тут же заявив про законні права на кури, качки і два індюки. І теж полетів рятувати своє добро.
Нам із дідом лишилися старий здохляк пес, вредна кішка і коза Танкістка.
— Я з вами, пане учителю, тоже солідарний, — мовив дід, — спостерігаючи через вікно, як у дворі, наче перед ноєвим потопом, метушиться родина з худобою. — Я готовий тоже подключитися до всякого мирового процеса, лем би мені воші в голові не тривожили.
Яким би щирим не було бажання Соломона приєднатися до будь-якого світового процесу, омріяного спокою не судилося. Через декілька годин внизу, під Небесі, почувся гамір. Пан Фийса виглянув у вікно і перелякано прошепотів:
— Мамко мої солодкі! Сюди, Мішку, пре орда. Спасайся, хто як може!
Тут же вискочив із хати і, як молодий кіт, перестрибнув огорожу і кинувся в хащу. Ми й собі вибігли надвір. Розмахуючи дрючками, вилами, ціпами нашу хату оточували розгнівані сельчани з нижніх вулиць і присілків. Піддавшись панічному настрою пана вчителя, я й собі дременув за хату, вилетів на вершок старезної груші і, наче сорока, зачаївся в густому межигіллі:
— Де стара відьма? На вила її! Хто їй дав право розпоряджуватись нашим добром і скотиною! Повісити стару льондру на воротах! Най за себе розписується, а до чужого не суне носа!
Бідний Соломон стояв безпорадний перед палаючою юрбою, розводив руками і весь час вторив:
— Но та што маю чинити?
— Ви, жебрачі тайстри, свою худобу спродайте і жертвуйте на комуніштичну власть! — крикнув хтось.
— Правду маєте, сватику! — одноголосно завівся натовп.
— Люди добрі, успокойтеся, — раптом підняв руку Соломон. — Ми так і вчинили. Перед тим, як баба написала статтю в новинку, ми все імущество продали, гроші понесли в банк і подарували родній отчизні.
— Бреше, старий моримух! — заверещала кума Гітлєрка. І всі з криками та риками кинулися до обійстя.
За декілька хвилин температура розпашілої юрби різко понизилась: у стодолі, хліві, свинарнику і в курнику було порожньо.
— Та я вам, люди добрі, не брехав, — мовив, торжествуючи, Соломон.
— А кума Фіскарошка де? — взялася допитувати Гітлєрка.
— А што, ви не знаєте? — витріщився Соломон.
— У новинці не написано, де вона ділася, — іронічно мовила нанашка Кутузовка.
— Но та даю вам на знаття, бабу за її государственний подвиг забрали до Москви, і там її тепер награждають великою мендалією. Баба з дня на день буде над вами усіма великим начальником. Тогди, пам’ятайте моє слово, вона каждому з вас дасть одвіт на поставлені туйки вопроси.
Натовпу наче небеса одкрилися. Всі вмить умовкли, ніби по їжаку ковтнули, багато облич подобріло, порозумнішало. Хтось уже почав виправдовуватись. А далі вже де-не-де залунали і схвальні відгуки на адресу кремлівської героїні:
— Но та баба не така вже й дурна. Та ніхто не каже, што то є аж так зле. Што не кажіть, айбо державу десь треба і поддержати, своє плече подставити. Я все говорила, што Фіскарошка — то є доста справедлива жона.
Із такими думками натовп помалу покидав наше обійстя і розходився по домівках.
Як Соломон і передбачав, баба невдовзі повернулася. Якогось пізнього вечора розчахнулися сінешні двері і в хату щось влетіло — не то людина, не то оскаженілий клунок лахміття.
— Дайте їсти! Што маєте їсти! — зарепетувала страшна гостя, у якій ми нарешті впізнали бабу.
Фіскарошка на очах перестрашеної родини почала перекидувати каструлі. Нарешті, натрапила на повний баняк і руками почала напихатися.
— Марько дорога, та то я помиї з отрубами запарив для кози, — пробував угамувати її апетит дідо Соломон.
Але бабі то було до мачки, вона поглинала помиї з такою жадібністю, наче делікатеси.
Саме в той час, коли грізний натовп підходив до обійстя, баба манівцями поверталась із буцегарні. Побачивши з дороги стільки люду, вона панічно перелякалась і дременула на самвершок Ловачки. Тут, голодна і перестрашена, три дні просиділа в густій ожині, а на четвертий, як наспіла темрява — буде що буде, готова й вовка з голоду зжерти — тихенько приповзла до хати.
— Но як там у городі власть? — поцікавився дід Соломон, коли баба наситилась.
— Неборе, всяка власть, як псяча масть, кілько не масти, а воно все смердить, — відповіла стомлено.
— Ти, Марько, вп’ять стихами заговорила. Може знов напишеш до газети, — незлобливо дошкулив дід.
Миска тут же полетіла в його голову. На щастя, порожня миска, бо голодна Фіскарошка перед цим її теж до краплі спорожнила.
Наше обійстя розкинулося на західному боці гори Ловачки, і звідси не згірше, як із небес, проглядалися південні, північні і західні околиці Божого світу. Про те, що коїлося, покоїлося і таїлося з того боку, я довго й уявлення не мав, бо ту загадкову частину, немов велетенська корова, затуляла своїм тучним тілом наша гора Ловачка. Із-за неї спозаранку виглядало сонце й одразу затоплювало, немов акацієвим медом, золотистим сяйвом долини.