Такої хитрувато-лукавої і по-ґаздівськи розсудливої гори, як наша Ловачка, певен, у всьому світі не здибаєш. Завжди вона твердо тримає свій гонор і так вміло викрутиться із не вельми приємних ситуацій, що тільки язик висолопиш від завидків. Он і тепер, не встигла прийти весна і розкласти свої манатки довкола Мукачева, як навколишні гори і пагорби одразу захмеліли від перших теплих вітрів. І тут, наче п’яні, втративши здоровий глузд, забуяли-загуляли цвітом абрикос, персиків, слив, черешень і всякого різнотрав’я. Минуло кілька днів, по схилах прудко пробіг молодий дощик, за ним погнався безтурботний вітер, і буйноквіття, мерхнучи на льоту, рознеслося по світу.
Усе навкруги одяглося в одноманітні зелені шовки. І ось тільки тоді розроджувалася своїм невимовно багатим і ніжно-чистим квітом наша мамка Ловачка. Чого там тільки не було — навіть каміння так веселково вигравало на сонці, що в людей сторонніх роти самі подивовано розкривались, а в місцевих розпинало від гордощів груди і з облич навіть у снах не зникали умиротворені усмішки. А хитра і мудра Ловачка на фоні гір і пагорбів, які так безрозсудно відгуляли-відбуяли, тепер постійно сяяла величезним квітучим алмазом у велетенській зеленій короні. І променила навкруги таку божественно-осяйну ауру, що навколишні поля і долини пахкотіли, як великодні паски, немовлята по сільських хатах переставали плакати і весь час собі щось наспівували, а корови в обійстях цідили неймовірно багато молока. У небесах птахи так дзвінко заливались піснями, що в деяких солов’їв на льоту розривались серця. Навіть старезний і славний українсько-русинсько-російсько-мадярсько-жидівський варош Мукачево у світлі благодатної аури Ловачки враз перевтілювався, дивовижно молодів і ставав добрим та щедрим. У сяйві розквітлої Ловачки, під її парадними грудьми ми пасемо із Манею Крумплянкою божу худібку.
Маня пасе свої фамільні корови, а я — нашу козу Танкістку і череду овець нанашки Кутузовки. Моя хресна обіцяла за цю послугу аж цілий карбованець і прислати смачний обід у поле. Молоде сонечко уже чимчикує до полудня, мені дико хочеться їсти, а від нанашки ніякої вісточки. Мані добре, вони вдома постійно жирують різні смакоти, і голод їй не товариш. Он така, нівроку, пухкенька, гладенька, як молочне поросятко. А в нас удома в горшках пісна квасоля з капустою й картоплею товченою днюють і ночують. Від тих харчів я, як мисливський хорт, легкий, худющий і вічно голодний, як крадений кінь.
Маня сидить собі на самкраєчку канави, підстеливши під себе старий батьківський піджак, і вишиває рушник. Зосередившись над полотном, вся напружилась. І без того повні губи надулись ще пишніше й нагадували дві величезні пелюстини темно-рожевої троянди, яка щойно відкрилася ранковому сонцю. Голодним очиськам губища Мані нагадували два величезні шматки рожевої шинки. Але, видно, вже тоді в моїй душі починали кільчитися паростки естетичних смаків, і відчуття краси притлумило мої канібальські інстинкти. В пам’яті якась бісова сила неспогадано почала крутити старорежимні пісні про кохання. Тої баламути я вдосталь наслухався на вечорницях, гостинах і хрестинах.
І почало безугавно у голові верещати про «губки малинові», «вуста медові», «поцілунки, солодші нектару». Минула хвилина, друга, і моїм голодним очам почало ввижатись, що переді мною не кепська і вредна Маня, а східний і багатий базар, а її губи — безмежні столи, завалені заморськими солодощами і ласощами. Від того в мені ще голосніше заричав голод. Далі, не в силах угамуватись, кинувся на Маню, повалив її в канаву і, наче голодне немовля до материнської цицьки, припав навіжено до її губ. І несамовито почав не то цілувати, не то смоктати.
Маня спершу отетеріла і не чинила ніякого супротиву — тільки лупала зі споду на мене переляканими очиськами. Далі, оговтавшись, почала щось мурконіти і несамовито товкти мене кулаками то по плечах, то по голові. А ще через якісь хвилі Маня враз затихла, зіщулилась, очі міцно заплющила і лишень носом раз у раз шморгала. А я, немов навіжений, цмокав і цмокав її розпашілі губиська-торомбиська. І що найстрашніше — чимдалі все більше розчарування… ні, ліпше сказати, розпач охоплював мене. Де оті, до бісової матері, солодощі, меди, цукерки, нектари і всяка інша смакота, про яку до сліз завивалось у співанках?
Манині губи, як я в них не впивався, були якісь прісні і геть несмачні, наче несолоне тісто. Даруйте на слові, чи то нашу козу Танкістку, а чи Маню цілуй в губи — один хосен. Ось тільки чужої слини наберешся до нудоти — і вся тобі краса. Ошелешений таким страшним відкриттям, я лишився Мані, піднявся на бережок і безсило сів. Геть розчарований, розбитий і знищений дивився на Маню, як цар Ксеркс на потовчену спартанцями армію, і мені дійсно не хотілось ані їсти, ані жити. Мене нудило, і з’явилось нестерпне бажання перетворитись на манюньку мурашку і вмить чкурнути під землю. Маня, навпаки — навдивовижу хутко піднялась із землі, обтрусилась і вдоволено глянула на мене.
— Но, і що тото було? — допитливо подивилась на мене.
Я спалахнув, як стіг соломи в засуху, і промимрив:
— Та… ото… я був дуже голодний.
— А я тобі що — смажена шкварка? — якось розчаровано запитала Маня.
— Та ні… я дурний… повірив дурним співанкам… там співається, що в дівок губи солодкі, — я борсався, наче потопаючий посеред морських глибин. — Медові губи, нектарові.
— А я тобі що — бджола, яка нектар збирає? — різко змінила тон Маня.
— Та ні, ти не так зрозуміла, — викручувався і далі я. — То все співанки. Я чув, що… знаєш, як там.
— Ти лем побільше слухай, що співає ваша Данківська фамилія, і, конєшно, роби так, як учать ваші співанки… Всі ліпші тюрми тобі родним домом стануть.
Тут Маня, наче Орлеанська діва, підняла пророче уверх руку і вказівним перстом повела на схід. І я зримо увидів, як у туманній далині, куди вказувала моя «медова», зловісно почали окреслюватись дороги, ведучи від тюрми до тюрми. Від такої не вельми втішної перспективи мені стало геть зле.
— Ти, Маньо, вже якось перебач. То не я, то мене попутало.
— Ага, вам, Данкам, все чи то ноги, чи то межи ногами попутає. А потім позад себе по півсела копильців лишаєте. Тобі про се ще ніхто не говорив? — мовила зловтішним тоном Маня.
Ні! Це якийсь жах, про які копильці-байстрюки вона меле? Ця Маня направду як відьма — все вона знає, все їй відомо, часто верзе про таке, від чого не лише вуха в’януть, а й душа від жаху верещить.
— Ну а щоб се срамне діло не пішло помежи люди, можемо зробити такий гешефт…
Тут Маня, наче суддя перед останнім реченням смертного вироку, зробила довгу паузу, від чого в мене потерпло не лише серце у грудях, а й волосся на голові, і додала:
— Купиш мені ціле кіло халви, і я тоді нікому не скажу, що ти мене принуждающе цюлював.
Господіньку солодкий, звідкіля тільки вона це слово видовбала — «принуждающе». Зізнатись, я достоту й не відав істинний смисл цього «принуждающе», але воно до глибокої нудоти мені запахло цвіллю тюремних камер і засяяло сумними квадратиками віконних ґрат.
— А де я гроші візьму на халву? — пробував захищатись. — Я ж не знаю, де гроші заробити.
— О, коли про гроші — ти жебрак, а коли до женщин — великий мастак, — відповіла поетичним шедевром Маня.
О, скисла би ти, ґульо коростава, з тими «женщинами». Мало того, що я був геть приголомшений неправдивою інформацією народної творчості щодо «медових» і всяких інших коханих вуст, то ще й ганьби матиму на всі ближні і далекі околиці.
Діватися, а тим паче ховатись, було нікуди — треба діяти.
Творячи білий світ, Богонько спланував так, аби за найнеймовірніших ситуацій жебрак міг викрутитись і вижити, не забувши ще й облапошити і надути ближнього. Грошей у селах тоді майже не водилось. І нам, сільським босякам, годі було сподіватись на магазинні ласощі за батьківські копійки. Але совєтська власть дуже любила яйця і скуповувала їх через сільські крамниці від населення. Грошей не платили, але можна було придбати крамничний товар.
Ганьба зізнатись, але я став одним із творців і засновників індустрії з очищення від яєць сільських курників, а особливо — сіновалів, де вельми любили гніздитись кури. У цьому ремеслі я не мав рівних. Серед темної ночі, із зав’язаними очима і навіть руками я міг проникнути в будь-який курник, хлів і безгучно зібрати курячі дари. Не було такої висоти, яку б я не подолав, не знайшлося шпаринки, в яку б не проліз. І не трапилося випадку, аби мене не те що зловили на гарячому, а навіть запідозрили. Єдина людина, яка сумнівалась у легальності мого товару, був сільський крамник, мукачівський єврей Пітьо, якому здавав яйця. Коли заходив із черговою торбою громадських яєць для совєтської власті, його дуже починала гризти совість і, аби її якось заспокоїти, виправдовувався сам перед собою: «Дамо власти много плана, буде великий грош у Пітя-пана».