— Та ні, просто, як на нього, то я думала, що найменше когось зарізав, — полегшено зітхнула Фіскарошка.
— Я вас, Марьо, предупреждаю, якшто той збісняк попаде мені до рук — розірву ’го, як жабу! — пригрозив Гебельс.
— І передайте од мене, із нинішнього дня виключаємо його із школи! — різко додав директор.
— Ага… Сесе я вже десь чула, такоє колись було… — почухала потилицю Фіскарошка.
Вона, бідачка, вже й не могла пригадати, котрий раз мене з ганьбою виганяли зі школи.
Важко сказати, чим би закінчилась зустріч ворогуючих сторін, коли б не партєйна машина. Гальма, видно, ослабли, і вона сама тихенько рушила з місця. І коли Гебельс і Сусанін оглянулись, полуторка вже весело бігла з нашого присілка Небесі в долину. А за нею, йойкаючи і лаючись, помчали і непрохані гості.
У тім часі, коли Фіскарошка виясняла стосунки з потерпілим батьком і моїм шкільним начальником, я сидів на самвершку старезної груші. Мало сказати «сидів» — руками й ногами прикипів, ні — розчинився в дереві і не дихав. Я настільки замаскувався і став органічною частиною груші, що навіть надчутливі ворони не помічали мене: підлітаючи до гнізд, вони щедро кропили мою голову своїм послідом. І ось коли почув, що Маня не продала мене за істинне діяння, а просто пожалілася за дрібне збиткування, я почав потихеньку дихати, відходити і тепліти. Отже, я і не «вредитель женщин», і не «лапав за секретні женські місця», і навіть не «цюлювався». Ох і фрічка ж ота Маня. Нє, не така вже, виходить, вона і шкодлива, та Манька.
І тут зненацька мені у грудях щось усміхнулося до тої шаленої Мані, затепліло і стало невимовно хороше. Я раптом відчув у собі якесь дивне щастя. Ні, це було навіть не щастя, а відчуття, ніби у грудях, під самим серцем, негадано звило собі гніздечко маленьке пухнасте звірятко. І заворушилось оте дивовижне звірятко — все таке тепленьке, миле, світлооке, голубе-голубе і пухнасте звірятко.
«Ото правду дідо Соломон кажуть, найбільше, що може жінка зробити у цьому житті — розбудити в чоловікові звіра», — подумав і щиро усміхнувся я, злізаючи, весь обгаджений воронами, із груші на землю.
Мою чергову відставку з посади учня п’ятого класу сприйняли в родині, як і завше, спокійно й розсудливо: пана з нашого Митрика не буде, міністра — теж… А читати і писати вже навчився. І на сьому дякуємо! Хай ліпше по ґаздівству займається, а то зношує тільки в тій школі взуття й одежу — і все безоплатно.
І в ґаздівстві з мене мало толку вийшло. Ні, я не те що лінувався, навпаки — вельми у всьому старався. Але ж є люди з тяжкою планідою — якась нечиста сила все плутається в них під ногами. От гнав на пасло козу Танкістку. Щоб підрізати шлях, вирішив перейти через потік, а щоб взуття не намочилось, сів верхом на козу. Дурна скотина не дивилась собі під ноги, послизнулась на камені і поламала передню ногу. Баба Фіскарошка через ту дурницю так голосила, що, певен, коли б мене ховали — не було б таких сліз.
Далі, щоб доказати свою майстерність, взявся підремонтувати хлів. Дещо ліньки було підкріпити, дещо призабув — і дах на хліву повністю завалився. Щастя, що це весною сталося, а то взимку вся худоба би задубіла. І посипалось, одне невезіння лізло на друге, менша біда тягла більшу. А край усьому поклав мій невинний, дитячий, сказати б — «глибоко люблячий» синівський жарт.
Я завжди обожнював свого батька, мав до нього стільки ніжності і не знав, як це висловити. І тоді вдавався до милих, як на мою думку, жартів. Одного ранку, коли мої нянько ще нестерпно хропіли, прив’язав їх ногу за бильце ліжка, а в привідкритий рот сипонув трішки тютюну із сіллю. Повторюю, діялось це не підло, а з любові, яка вщерть наповнювала мене і аж хлюпала через вуха.
Мої нянько, як втягнули у себе із хропом сатанинської суміші, ледь груди не розірвали. Зайшлися таким диким кашлем, що, бачилось, шибки повилітають. Далі як підкинулись, схопились, мов ошпарений, з ліжка. Але ж нога прив’язана. І кляте ліжко перекинулось, поховавши під собою божевільного від жаху і кашлю нянька.
Що діялось далі — не розповідатиму. Такі методи виховання, що вчинені були зі мною відтак, категорично не сприймаю. Але того ж таки дня мої нянько, як би тепер написали, зібрали родинну прес-конференцію і зробили дідові Соломонові і бабі Фіскарошці протестну заяву:
— Якшто ви, мамо і няню, рахуєте, що цей збийвіч… — нянько з, м’яко кажучи, великою нелюбов’ю глянули на мене. — Якшто ви рахуєте, що цей рогатий осел — великий подарок небес, то ним треба ділитись чесно з ближніми. А по сьому робіть, што хочете, але женіть його до школи!
Мої нянько так і сказали — женіть! Не повести за ручку, не умовити піти, а — нагнати. Ніби я — скотина якась немита, і мене, як худобу, у хлів треба наганяти.
Наступного ранку мене мили, драїли, принаряджали, вилизували, немов колгозну контору перед приїздом начальства. Наостанок баба дістала жовтенятську зірку із безсмертним ликом юного Леніна і почепила на сорочку. Коли їй нагадав, що нас уже, здається, перевели в піонери, миттю знайшла шмат червоної матерії і пов’язала на шиї галстук.
— На якого фраса мені і ленінську звізду, і піонерський галстук? — запротестував я.
— Нич, нич, Митрику, так ти випозіруєш політичеськи грамотним, — заспокоїла Фіскарошка. — Я думаю, сесе директор школи оцінить.
Почувши бабині роздуми про мій «політичеський імідж», миттю схопився дід Соломон, дістав з-під печі шкатулку і вийняв свій солдатський хрест.
— Почепи лем його, Марько, під Леніном, — простягнув бойову нагороду.
Фіскарошка висловила деякі сумніви щодо дідової пропозиції, мовляв, ленінська звізда і хрест цісаря Франца Йовжки не дуже файно паруються.
— Може, червена звізда й імператорський хрест не любляться межи собою, зато випозірують єден коло другого дуже впечатляюще, — прорік мудро дід Соломон. — Най директор не думає, што ми є якась пуста файта. Про нас знав і пам’ятав даже сам цісар Ференц Йовжка, царствічко йому небесноє! — дід перехрестився.
Повагавшись, баба почепила мені на сорочку під ленінською зіркою цісарський хрест. І я постав у всій красі — такий собі гібрид Совєтського Союзу й Австро-Угорської імперії.
Перед директорськими дверима баба, як істинна християнка, ревно осінилась хрестом, тремтячими руками постукала, і ми увійшли в кабінет. Уздрівши на порозі мене з бабою, директор такими очищами зміряв нас, ніби сповістили, що спалили храм Артеміди.
— Доброго вам здоровлічка, пане директоре! І вашим діткам щастя, і пані директорші многая і благая літ, — затарахкотіла, мов трофейний мотоцикл, Фіскарошка.
І так зігнулась у поклон, що, бачилось, зараз почне здмухувати з директорських черевиків пилюку.
— Які це вітри задули вас до нас? — запитав не вельми ласкаво директор.
— Знаєте, пане директоре, йшли ми з Митьком маленько до куми Гітлєрки, то, думаємо, заєдно провідаємо і вас, здоровлічка пожелаємо, — не кліпнувши, солодко брехала баба.
— О, та дякую! Я саме сиджу, чорти в ребра колють — спасу нема, зараз дух із тіла вилетить. А тут ви мені здоровлячко принесли, — їдко промовив Сусанін.
— Йой, пане професоре, та не сміхуйтеся над худобними людьми, — схилила смиренно голову на праве плече Фіскарошка. — Аби лем вас всьо життя так родні діти любили, як ми честуємо.
— Який я вам у біса професор? — нахмурився директор.
Це була особливість баби Фіскарошки. Вона ніколи не принижувала сильного супротивника. А навпаки — потихеньку вивчала його сильні і вразливі місця, а відтак починала возвеличувати, хвалити і підносити до небесі. Ефект у більшості випадків був вражаючим для баби Фіскарошки. Вона завжди і мене навчала: «Із сильним ворогом ніколи не воюй, а навпаки — хвали на цілий рот». І завжди домагалась свого, а якщо ні — то й не терпіла великої поразки.
— Професор! Для нас ви, пане, ще більший за начальника міліції! — прорекла категорично Фіскарошка. — Бо серце маєте добре, м’яке, як у дитини, а розум твердий, як у начальника комуністичеської партії, — міцно вела своє Фіскарошка.
— Ідіть ви, бабо, до фрасової каріки, — розтанув Сусанін і кутками губ усміхнувся. — Кажіть ліпше, що хочете?