— Візьміть нашого Митька вп’ять до школи. Сеся дитина…
— Ваша дитина дурнувата! — різко перебив директор.
— Йой, пане професоре, то не дитина дурнувата, то наша порода така гуканувата. Ми дуже любознательні, хочеме вшитко і много знати, то все десь своїм носом на сучок напоремося, — сказала винувато Фіскарошка. — Пане професоре!
— Бабо, я вам казав — не називайте мене професором, — почервонів директор.
— Добрі, добрі, пане академіку, більше не буду, лем прийміть Митька вп’ять до школи. Він така добра дитина!
Сусанін безпорадно сплеснув руками і сказав:
— Но, тут маєш! Якщо ваш Митько така добра дитина, то, будьте добрі, розкажіть лиш про його такі ж добрі діла.
Тут уже Фіскарошка такими очиськами подивилась на директора, ніби той домагався в неї вирішення однієї із найскладніших геометричних теорем. Як шалено не вертілись її мислі по древію життя, нічого світлого в моїх діяннях не могла пригадати.
— Айбо він дуже красно співає, — раптом осяйнуло бабу. — Митьку, ану ж лем заспівай панові «Коби не Маруся, я би не женився…».
І тут же почала плескати в долоні, заохочуючи мене до співу.
— О, Господи! — підняв догори молитовно руки щойно висвячений бабою у професора й академіка директор. — Повісьте, бабо, колодицю на писок, бо інакше зараз я повішуся.
Проте баба загорілась, як паровозна кочегарка, й не було вже у світі сили, аби її остудити.
— Пане генерале, якшто не хочете, аби Митько співав… — мовила баба.
— О, щезло би все під камінь, я вже й генерал, — схопився за голову директор.
— Якшто не хочете чути співи, — вела баба далі своєї, — то прийдіть до нас уночі й увидите, який Митько красний і милосердний, коли спить. На мою веру, не спить, а з ангеликами гомонить.
— Но та хай спить! — заричав новоспечений генерал. — Най спить і до самої смерті з ангеликами гомонить. А в школі я не хочу видіти його ноги.
Проте баба не здавалась.
— Но, пане докторе…
— Мамко мої, я вже доктор, — заскиглив Сусанін.
— Ви лем попозерайте, який наш Митько партєйний — буде з нього істинний комунішта! — баба розстібнула піджак, і я постав перед очима Сусаніна із зіркою Леніна, піонерським галстуком і цісарським хрестом.
Директор гепнув собою на стілець, і голова його почала неприродно трястися.
— А лопата де? Питаю, де лопата? — заревів бідака.
— Яка лопата? — хутко витягнула шию Фіскарошка.
— Авби мене в сиру землю закопати! Хрест уже є — лише лопати не вистачає!
Вирячивши очі, директор насилу встав із стільця, підійшов до мене, ткнув пальцем у цісарський хрест і знову повторив:
— Хрест є! А де лопата? Якшто, упаси Боже, хтось увидить вашого Митрика у школі при таких регаліях, то не вам… не вам, а мені будуть хрест і лопата!
— Препання би ’му!.. Што ви так напудилися, пане інспекторе? — щиро здивувалась Фіскарошка.
— Дякую за інспектора, — уже приречено мовив директор.
— Сесе наш дідико малінько на сон захворів. Не міг прийти, то цісарського хреста вмісто себе прислав, — щиро збрехала Фіскарошка. — Я йому на розум казала: хрест, Мішку, тебе не замінить.
Тут з директором почалось щось коїтись — його залихоманило, обличчя ще більше зайнялося і стало густо-рожевим.
Новоспечений пан-професор-академік-генерал-інспектор глибоко ковтнув повітря і став задихатися. Тремтячими руками схопив гранчак, налив води і, як спраглий кінь, прицмокуючи і фиркаючи, потягнув у себе. Баба, видно, зрозумівши, що фортечні стіни з успіхом повалено, кинула останні резерви.
— Ви лем, пане великий учений, попозерайте на сесе ягнятко, на сесі сині, як барвінок, оченята. На мудре личко, на невинні губенята, на красну, як яблучко, голівку, — торохкотіла, як деркач, Фіскарошка, не забуваючи при цьому мене гладити, цмокати, здмухувати з одежі пилинки.
Упродовж усього спектаклю, розіграного бабою Фіскарошкою, я хоч і стояв смиренно, проте був байдужим, як дерев’яна бочка. І школа, і гнів директора, і бабині причитання, і власне сьогодення, і майбутнє мене бентежили в рівній мірі, як гусака, коли у свині нестерпно зуби розболяться. А коли баба почала мене характеризувати, вихваляти зовнішні достоїнства, щось глибоке ворухнулось у єстві. Груди мої навстіж розчинились, з них вилетіла душа, сіла собі на підвіконні і почала роздивлятись. Очима фантомного двійника я вперше побачив себе — такого гарного і водночас нещасного. Я був — одне благородство, всепрощення, милосердя і всепослушність. Мої очі світилися такою невинністю, губенята складені в такій покорі, що певен — ліпшої моделі для створення образу ангела ще жоден художник у світі не знайшов. Навіть здалося, мої плечики починають свербіти і поболювати від того, що на спині виростають крила. І так мені стало себе невимовно-нестерпно жаль, що незчувся, як заридав.
— Но видите, драгоцінніший професоре, як гірко дитина кається за свої гріхи, — сплеснула розлого руками баба. — Так і дома, вдень і вночі лем то і робить — плаче і кається, што більше нигда біди ні у школі, ні поза школою робити не буде.
Пан директор, почувши плач, раптом притих, здивовано глянув на мене, подобрішав і сам незчувся, як і його очі зволожилися.
— Но добре, добре. Не плачте, — мовив, поправляючи комірець. — Я нічого не маю проти, я прощаю. Але щоб по справедливості, хай далі вирішує, як бути, класний керівник Іштван Яношович Фийса.
— Дайте, най вас малінько поцюлюю, — кинулася із розкритими обіймами баба до директора.
Той щасливо встиг відскочити й уникнути полум’яних обіймів і цілунків Фіскарошки.
— Ідіть! Ідіть! Ідіть і більше не грішіть! — загороджував себе руками Сусанін.
— Но та красно дякуємо, пане учителю, — зігнулась у поклоні Фіскарошка.
— Бабо, та будьте мало милосердними, якщо вивели мене з директора у професори, академіки, генерали, то вже не понижуйте до простого вчителя, — сказав жартівливо-образливо директор.
— То вшитко бабині балачки, ви для нас всьо ровно ще більший, як сам імператор Ференц Йовжка, — щиросердо відрізала долонею баба.
Розчулений добропорядністю директора, я теж не хотів лишатися в боргу і запропонував:
— Якщо хочете, я можу хоть тепер допомогти вашій тітці Розалії по ґаздівству — дров нарубати, сад почистити, подвір’я впорядкувати. Ви лем скажіть, що треба зробити!
Сусанін подивився на мене такими очима, ніби я щойно свиснув його гаманець і якось неприродно-лагідно просичав до Фіскарошки:
— Богоньком прошу вас, дорога бабко, хапніть цього гаспида, забийте його в пазуху і так тікайте з ним, авби з-під п’ят іскри летіли. Бо, слава партії, я вже ситий поміччю вашого дорогого онука.
«Тьфі на тебе, яка в нас тверда і зла пам’ять», — подумав з іронією я.
Ця не дуже весела історія трапилася весною. Саме о тій порі я ходив очумілий «цюлюванням» з Манею. Якось несучи черговий раз до Пітя десяток яєць в обмін на чоколяду для неї, біля крамниці здибався з директором.
— О, як добре, Митьку, що зустрів тебе! — невимовно зрадів Сусанін.
— Доброго вам дня! — чемно привітався я.
— Ти дуже зайнятий? — запитав директор.
— А-а-а-а… Роботи, як болота, все повно, — мовив статечно я, підтримуючи в пазусі яйця. — Але коли що — для вас час усе знайдеться.
— Дуже добре. Тоді я би тебе попросив піти в Мукачево до моєї тітки Розалії. Треба город під квіття і зеленину перекопати.
Директор дав адресу: тітка жила неподалік Мукачівського замку. Сусанін пообіцяв під вечір навіть приїхати і привезти мене додому на велосипеді. Окрім того, ще й карбованця гарантував за совісну роботу. У мене од радості аж голова закрутилася, і я так рвонув з місця, що аж паленим запахло.
«Вірте, але щиро вірте — і воздається вам по вірі вашій», — любила завжди повторювати баба Фіскарошка. І я завжди щиро вірив і вірю в Боже Провидіння. Як і в те, про що теж постійно втовкмачувала мені в голову Фіскарошка: кожною людиною керують дві сили — світла і темна. Світла в образі ангела сидить на однім плечі, а темна в рогатій подобі — на другому. Зізнатися чесно, мій ангелик, видно, був дуже добрий, толерантний, всетерпеливий і тому вельми рідко міг протистояти нахабному рогатому нечестивцю. Он і тепер: щойно я увійшов у двір директорської тітки, як ангелик спрямував мій погляд уверх. Під стріхою дерев’яного сараю висів голуб’ятник, на якому, наче ангелики, мирно вуркотіли білосніжні птахи. Через ці символи миру я був завжди у стані війни з навколишнім світом: голубів я обожнював і не пропускав можливості, аби ними не помилуватися, а коли нагода — обміняти, а то… й поцупити.