— Тьфі на тебе! Яка худоба — кругом сніги.
— А ми дочекаємося весни. А там Богонько у поміч.
— Ну-у-у-у-у-у… Якщо буде халва, чоколяда — можемо і попасти худібку, — багатозначно усміхнулася моя принцеса.
Почувши про халву-чоколяду, я ледь не зірвався, аби дременути від гріха. Але сяйвооке звірятко у грудях щось благально шепнуло серцю, і те згальмувало мої ноги.
— Та це ж що? Знову іти по чужих хлівах яйця красти? — у розпачі крикнув я.
— Ти, легіню, не верещи, — лагідно усміхнулася Маня. — Сам кажеш — дочекаємося весни, а там Богонько у поміч…
Колюча акація
Наш милий сусід пан учитель Фийса належав до тих людей, яким Богонько дарує долю з великою драбиною: то стрімко уверх — на солодку вершину, а потім шалено вниз — у гірку долину.
Він був із відомої родини угорських графів Телекі. Перед Першою світовою закінчив військову академію в Будапешті і під час війни дослужився до гусарського полковника. Після того як добродійка Австро-Угорська імперія почимчикувала в білих капцях у небуття, пан Фийса викладав філософію в університеті. Там, у Будапешті, познайомився й оженився на баронесі Ірмі Перені — тендітній красуні і вельми ревній католичці. Дружина отримала у спадщину багатий особняк у Мукачеві. Тут молодята проводили відпустки, а також відзначали великі свята.
Біля наших Небесі був великий виноградник Ірминих батьків, який теж перейшов до молодих. Вони звели тут, по сусідству з нашим обійстям, дачний будинок, як у нас говорили — боргазу. Сюди панська родина навідувалась весною на свято печеної картоплі. Щороку, тільки-но закінчували обрізки виноградників, існував звичай — пекти картоплю на виноградній лозі. На свято печеної картоплі приїздили пани не лише з Будапешта, а й із Праги, Братислави, Відня, Берліна. Тоді нашу добру мамку Ловачку кількадень огортали пахощі виноградних димів, крумплі, смаженого на вогнищах м’яса. Упереміш із піснями лилося шумуючи благородне вино…
У боргазі Фийси проводили і літні вакації. Подружжя, на одміну від деяких інших шляхетних родин, було вельми благородним і доброзичливим до простого люду. Усім, хто трудився на їх виноградниках, платили щедро і ніколи не жаліли милостині для бідних. Тому на Небесі Іштвана й Ірму з любов’ю і навіть гордістю називали: «Наші добрі пани».
У сім’ї Фийсів росло двоє синів. Їх баронеса Ірма приїжджала народжувати саме в Мукачево. Старший Золтан став, як і колись батько, військовим. А молодший Владьо володів дивовижним голосом і став оперним співаком. Вісімнадцятирічному йому вже аплодувала вся Європа. Високий красень, чистої води блондин, із синіми глибокими очима, витонченим аристократичним обличчям… Він із тріумфом великого полководця покоряв сцени найвідоміших оперних театрів Відня, Будапешта, Парижа, Лондона. Його спів, як писала преса, будив неймовірні почуття. Одні на концертах Владя впадали в ейфорію, блаженство, інші від шаленого захоплення ридали, навіть доходили до істерії. Аби послухати Владя, цінителі співу приїжджали до Будапешта з Америки, Аргентини, Японії, Куби, Австралії. Навіть війна не зуміла перервати стрімкого вознесіння Владя на співочий Олімп.
А ось життя старшого Золтана — офіцера гортіївської армії — війна в один день обірвала під Сталінградом. Похоронка поховала і долю баронеси Ірми. Після вістки про смерть Золтана вона залишила чоловіка в Будапешті і повернулася до родинного маєтку в Мукачево. У дворі дала звести каплицю, цілими днями в ній молилася, відрекшись від мирського життя.
Восени 1944 року в Мукачево прийшли радянські солдати. Завжди наївне, не в міру романтичне і по-дитячому довірливе закарпатське Щастя бігало з хмільними музиками вулицями п’яного містечка, било себе в груди, обіцяючи кожному двору і кожній челядині міхи добра, ситого життя, море свободи і гори слави. Тільки родинне гніздо баронів Перені це осіннє Щастя обережно обійшло, злодійкувато оглянулося і притьмом побігло далі, лишаючи баронесу Ірму в невідомості. Навколо неї час, здавалося, не те що зупинився, а якось навіть пожух, струхлявів і покрився пліснявою. Прислуга, знаючи про неминучий прихід чужих військ, давно порозбігалася. І все почало занепадати, вкриватися пилом. Єдиний вірний слуга Вінце, який не зрадив своїй господині, ледве встигав справлятися з необхідним: наколоти дров, зварити їсти, нагодувати баронесу, сяк-так прибрати. А Ірма — із незворушним спокоєм і одержимістю — продовжувала, ніби й нічого не сталося, цілими днями молитися у своїй каплиці. Аж ось одного ранку біля воріт зупинився військовий автомобіль. Із кабіни вийшов радянський полковник і з ординарцем рішуче увійшов у двір. Розгонистими кроками попрямував до будинку, бубнячи собі під ніс: «Вот і жівут же зарази».
Навіть не постукавши, полковник розчахнув двері, зайшов у прийомну залу і ще більше отетерів. Вся підлога вистелена рожевим італійським мармуром, стіни оббиті різьбленим скелястим дубом, старовинні картини в позолочених рамах, кришталеві венеційські люстри. Полковник жадібними очима озирався навкруги, наче потрапив у печеру скарбів, і закричав: «Хозяєва! Гдє хозяєва?!». З бібліотеки вийшла баронеса. Наче готуючись прийняти смерть, побожно склала на грудях руки й покірно мовила: «Я тут».
— Штоби за двадцать чєтирє часа вас здєсь не било! — гаркнув полковник і, обернувшись до ординарця, додав. — А ти, Стьопа, оставайся. Прослєді… і єслі што — знаєш, как поступать!
— Так точно! — відчикрижив ординарець.
Провівши полковника, солдат повернувся і став твердо на вході з автоматом — з того дня маєток Перені переходив у власність радянського полковника.
Якогось осіннього дня баба Фіскарошка перебирала на ґанку картоплю, коли з вулиці несміливо почулося:
— Слава Йсусу Христу.
Біля воріт стояла дивна черниця з клунком за плечима і полотняною тайстрою в руках.
— От я і тутки, дорога Марійко, — скорботно мовила навідувачка.
Баба із глибоким подивом і навіть страхом упізнала в жінці, яку сприйняла за черницю, баронесу Ірму.
— Паніко дорога, што сталося? — налякано підбігла Фіскарошка до баронеси.
— Прийшов час підніматися з хрестом на гору, — тихо відповіла Ірма і попросила: — Поможіть мені, кедвешна Марійко, відкрити боргазу.
Із того дня баронеса почала мешкати поруч нас у дачному будиночку на виноградниках. Вона була зовсім безпомічна в хатній роботі. Тому баба щодень, готуючи для родини, милостиво відносила щось і баронесі. Прибирала і прала одежу своєї колишньої пані, яка за одну мить із золотої карети, запряженої баскими білими кіньми, опинилася на розбитому возі з немічними волами. І хоч баба од природи мала мудрість у голові і добре тямила поговірку: «Не зарікайтеся ніколи од тюрми і жебрацької торби», доля баронеси глибоко вразила її. Фіскарошка ходила мовчазна, якась притлумлена, а потім на свій простацький розум видала: «Життя — це милий і красний сон, але з дуже страшним кінцем».
Цілу осінь пані майже не виходила на люди. Сиділа днями на порозі і байдужо-безживними очима дивилася в долину. А на сам Святвечір католицького Різдва, нікому не сказавши слова, зібралася і попрямувала до Мукачева. Зайшла в парк навпроти родинної садиби і примостилася на лавиці. За кілька день перед святками випали перші сніги і вдарили люті морози. Баронеса була одягнута у благеньку одежу, а коли побачила після двомісячної розлуки батьківське гніздо, їй стало так тепло і душевно затишно, ніби із глибоких снігів вийшла на сонячну галявину, вкриту весняним буйно-квіттям.
Сутінки запливали в міські вулиці. У вікнах осель, наче надії у зневірених людських очах, спалахували різдвяні свічки. Із блаженною усмішкою і дивним світлом у серці баронеса Ірма дивилася на свій будинок. І щемливі спогади, ніби різдвяні пухнасті сніжинки, пропливали в її уяві. Тут пройшли її благодатне дитинство і юність, тут разом із найближчими їй людьми святкувалися Різдво, Великдень, всі сімейні торжества. У старовинних залах звучали арії з опер і жартівливі пісеньки з оперет, класична музика світових геніїв. Тепер в будинку буянила п’яна гармошка і сороміцькі «частушкі». Там, у маєтку баронеси, сьогодні відзначали теж якесь свято…