— Ми ще там будемо! Увидите, ми ще там будемо, — гамуючи сльози, закричав Владьо, показуючи піднятим кулаком у голубе небесне віконце.
Крик потужним ключем вирвався із земних глибин, розхлюпнувся над поверхнею, і грудки червоної криці посипались на голови. Владьо вмить притих, присів навпочіпки і обхопив голову руками:
— Господи великий, пресвята Діво Маріє, як я її люблю, — простогнав із відчаєм. — Я так люблю ту жінку. Тільки смерть, тільки смерть сильніша за мою любов. І життя, і всі багатства світу я віддав би, Господи, щоби ще хоч раз глянути на ту жінку. Тільки раз до неї доторкнутись!
Потім умовк, поволі піднявся і, знову викинувши кулак догори, голосно пообіцяв у небесне вікно:
— Ми ще там будемо! Я вірю, що ти чуєш мене, Господи, і зволиш — ми ще там будемо!
Потім умовк і до самого вечора не зронив жодного слова. А коли розходились по домівках, поклав мені руку на плече і, ніби вибачаючись, винувато сказав:
— Ти прости, не дивуйся з мене. Я вже ні за чим не жалію. Мене постійно тривожить лише одна думка: коли я збирався воювати в Мадярщину, зайшов у квітковий магазин і заплатив великі гроші його ґаздові… Це був аванс: якщо я не повернуся, щоб він кожного ранку приносив моїй любимій жінці букет білих троянд. Моя любима жінка схожа на білу троянду — така ж красива і божественна! Тепер я ночами не сплю. Мучать думки, чи порядний той хазяїн квіткарні? Адже я переконаний, якщо він — чесний чоловік і щодня приносить букет, моя любима впевнена, що я живий, і твердо знає — ми обов’язково зустрінемось. Як ти думаєш, що той квітникар?
— Вам цього і в голову не треба брати, — сказав я. — На всі сто упевнений, той чоловік — порядна людина.
— Дякую, — полегшено зітхнув Владьо. — Я саме це хотів почути. Дякую, ти дуже втішив мене.
Не мовлячи жодного слова, він зачинив за собою хвіртку і легкою ходою попрямував до хати.
І ось тепер щоразу, дійшовши води в черговому колодязі, Владьо припиняв роботу. Повільно-повільно піднімав очі уверх і, незмигно дивлячись із холодних земних глибин на острівок живого неба, твердо і впевнено, наче клятву, повторював:
— Ми ще там будемо! — і міцно стискав піднятого догори п’ястука.
Згодом це стало для нього ніби священним ритуалом. При цьому Владьо завжди дивився широко відкритими очима, повними якоїсь божевільної радості і блаженства. Із такою вірою в очах безнадійно хворі завжди чекають чудодійного зцілення, засуджені до смерті — дивовижного помилування, приречені на довічну сліпоту — раптового прозріння, назавжди розлучені — щасливої й несподіваної зустрічі.
У мене завжди складалося враження, що той окраєць неба над кожним колодязем став для Владя Господніми Воротами в його дивовижний світ минулого. Варто йому тільки вибратися із дна колодязної глибини, розчинити те маленьке небесне віконечко, пройти через нього — і ти знову опинишся в іншому житті. Там, де він на осяяній кришталевими люстрами сцені! А перед ним — безмежна зала. І всі вони, світова знать голубої крові, аплодують і шаліють у захваті від його співу. І будь-який вельможа чи нащадок великих європейських правителів готовий упасти на коліна перед Владьовим талантом і цілувати йому руки. А в партері, причаївшись у напівтемному куточку, захоплено, очима, повними кохання, дивиться на нього чарівна жінка. Жінка, схожа на білу троянду. Жінка, любов до якої сильніша за смерть.
Так, саме так було в тому світі, який для Владя тепер залишився за далекими небесами. І він все ще не усвідомлював, що раз вигнані з раю у нього більше не повертаються. Тому з фанатичною вірою із дна глибоких колодязів твердо, як клятву, день у день продовжував повторювати:
Ми ще там будемо!!!
Ми ще там будемо!..
Ми ще там…
Через рік ми розпрощалися. А першопричиною став Владьо. Відколи почали копати колодязі, він не відставав від мене — тобі треба йти вчитися!
— Куди мені з решітчатою головою? — відмахувався я, сприйнявши його пропозиції спершу за фіґлі.
— Я давно за тобою придивляюся, ти — тямущий хлопець, — переконував Владьо.
— Ви запитайте у свого нянька — пана Фийси, він вам намалює хвостом мого портрета, — сміявся я.
— Не згоден. Ти просто не вписуєшся у рамки цього життя — як і кожна неординарна особистість. Ти — бунтар, а таких не терплять, їм постійно намагаються накинути вуздечку й усмирити. Скажи, ти на якій парті сидів?
— Із самого першого класу — на останній, — мовив не без погорди.
— Бачиш, тобі з першого класу намагалися показати твоє місце, прирікали на меншовартість, а ти, милий простачок, сприймав це як свободу.
— А чого зі мною панькатися, в мене няньо — не партєйний секретар, баба — не голова колгозу, а дідо — не начальник торгівлі, — хмикнув я.
— Маєш правду. У вас як, пана з тебе не буде, дяка — теж, а в колгоз працювати з мотикою згодиться!
— А хіба не так у наших сім’ях втовкмачують дітям змалку?
— Розумієш, кожна людина за своєю природою єдина в Господа. Двох однакових людей, як і двох травинок на землі, двох волосинок на людській голові, немає. І Бог всім дає рівні можливості в житті. Це просто треба знати і повірити у свою Долю.
— Але як?
— Наскільки неймовірно важко, настільки ж і просто! Ти маєш, найперше, дуже повірити в себе. І кожного дня як молитву твердити і собі, і небесам: «Я у Бога — єдиний! Я у Бога — найкрасивіший, найрозумніший! Я у Бога — наймужніший!» Із цією Вірою і йди по життю до великої мети. І пам’ятай, як би тебе не спокушали, не провокували, ніколи не витрачай дані тобі Богом таланти і сили на марноти і дрібниці. Бо сказано: «Якщо по дорозі до мети ти кидатимеш каменем у кожного пса, який на тебе гавкає, — ніколи до мети не дійдеш!..».
Щось обірвалось, перевернулось у мені після цієї розмови. Світ наче роздвоївся, мене почали доймати постійні сумніви, чи таке вже просте, безтурботне і однозначне життя? І взагалі, яка місія кожної людини в цьому світі?
Одного дня, під час вранішньої молитви, дивлячись крізь вікно на величний схід сонця, я несамохіть промовив. Вірніше, в моїй голові само пролунало… Пролунало тихо, але дуже виразно і чітко: «Господи, знаю, я у Тебе не один! Але саме такий, як я — єдиний!».
Ці слова, слова, що самі по собі зазвучали в моєму єстві, стали з цієї миті Одкровенням мого життя! І я одразу взявся за книги, прочипів над ними зиму і весну, а влітку, на приємне здивування собі і на превелике ошелешення всієї незліченної родини й оціпеніння вчителів, успішно вступив до університету і так само прекрасно його закінчив.
Минули роки. Життя склалося так, що після університету ми з Владьом майже не зустрічалися. Але однієї ночі явився сон.
…Я опинився на безлюдній і дивовижно-пустельній рівнині — ані горбочка, ані деревця, ані травинки. Навкруги, скільки око сягало, текли в заобрійну далину білі ручаї домотканого полотна. Тільки дорога, що рівною смужкою перетинала простори, була вкрита вибоїнами і сірою гарячою пилюкою. По ній неспіхом і розважливо простував назустріч похилого віку, але напрочуд вродливий чоловік. Одягнутий він був у все біле з домотканого полотна. Широкі ногавиці, довга селянська сорочка, зовсім босий і з непокритою сивою головою. У правій руці — темний і лискучий посох мудреця, а лівою притримував лямки полотняної торби, що висіла за плечима і дивно ворушилась, ніби хтось із неї намагався вибратись.
— Владю, се ви? — запитав здивовано, впізнавши у стомленому пілігримові свого наставника.
— Як ми давно, Митрику, не виділися, і яке щастя, що зустрілися! — мовив усміхнено Владьо. — А могли і розминутися…
— Ви куди, Владю?
— За мною королева мого серця, моя трояндова жінка вже прислала, — кивнув убік Владьо.
Я озирнувся і раптом помітив сліпучо-зеленого коня. Це був унікальний арабський скакун — стрункий, із чутливими, як пальці скрипаля, ногами, витонченою, як у балерини, шиєю і глибокими розумними очима. Кінь був увесь зелений, настільки яскраво, сліпучо-зелений, що ось-ось спалахне зеленим полум’ям.