І звучало над усім осіннім світом:
«…І ніхто не проводжав мене, окрім печального батька на порозі… і старенької акації при воротах — най-ніжнішого дерева на землі… Старенької квітучої акації із сумними материнськими очима і запахом вуст коханої… старенької акації — наймилішого дерева на землі… колючого до крові і ніжного до сліз дерева…».
Серед ночі, під Новий рік, мене розбудили дивні, тихі й умиротворені голоси. Здавалося, сюди, на Небесі, з усіх околиць, лісів і озер злетілися добрі духи, порозсідалися по всьому обійстю і тихо-тихо ведуть між собою мудрі бесіди.
Обережно злізаю з ліжка, підходжу до вікна, розсуваю фіранки і ледь не зойкнув: понад нашими Небесі, понад Долиною Святого Івана пливли перші сніги. Вони були білоокі, цнотливі, як сільські дівчата-підлітки, і довірливо-чисті, як перші усмішки немовлят. Тихо шелестячи поміж деревами, кущами і висохлими травами, сніги заповенювали далекі і ближні овиди своєю ангельською чистотою і божественно-білим спокоєм. Умить забулася стара ревматична осінь із її пліснявими дощами і скаржливими вітрами, прокислими болотами, большевицькою пропагандою і покаліченою мадярською революцією.
Від споглядання перших снігів з’явилося таке щасливе відчуття, ніби після багатьох днів вовтузіння у бочці зіпсованих оселедців мене зненацька витягли і совісно викупали-виполоскали в гарячих джерельних чистоводах. Моя душа, немов пухнасте кошеня на сонячному підвіконні, тихо грілася і щасливо муркотіла.
І тут з боку Мукачева залунав протяжний крик. За ним — другий, третій. Ось уже котрий тиждень о цій порі, після півночі, починають голосити поїзди. Дивно, кожної пори року, коли слухаю волання паровозів, що біжать через Мукачево в Європу і з Європи, у мене виникають найдивовижніші слухові асоціації.
Восени у голосах потягів чую крики пташиних зграй, взимку — голодних волів і корів, весною — радісне іржання розгнузданих коней на зелених пасовиськах, влітку — веремію циганських таборів, що завжди о цій порі мандрують повз наші Небесі у бік дунайських рівнин. Крики потягів останнім часом схожі на волання потопельників. Чи радше — плачі великих грішників, що в останню хвилину життя благають на колінах прощення від своїх жертв. Це покаяльні крики поїздів-грішників. І їхні гріхи мені довелося побачити два тижні тому.
Ми продавали з бабою Фіскарошкою яблука і горіхи на привокзальній площі Мукачівської залізничної станції. Торгівля тут завжди йшла жваво і вельми прибутково. Особливо коли зупинялися московські поїзди. Військові чини, які поверталися з окупованої совєтами Європи, тут завжди вискакували з вагонів і, не торгуючись, скуповували-змітали все, що продавали трудяги із приміських сіл. Ми вже пакувалися додому, коли з бічної вулиці вискочили одна за другою кілька автомашин з військовими. Зістрибуючи на ходу, солдати із собаками почали вимітати із площі пасажирів і торгівців. Перелякані невідомістю, ми з бабою чкурнули через загорожу, заскочили у вугільний склад і принишкли. Потім оговтались і через щілини в дошках стали спостерігати, як автоматники хутко шикуються в шеренгу вздовж залізничного полотна. Все завмерло, тільки непогамовні вівчарки скаженіли, намагаючись зірватись із повідків.
Собаки весь час вітрили на захід, ніби чуючи, що ворог ось-ось має з’явитись саме звідти. Нарешті з-під мосту, стишуючи хід, виринув захеканий паровоз. Якось винувато оглядаючись, він тихо, наче злодій, проповз мимо військової шеренги і зупинився якраз напроти вугільного складу. На товарних вагонах натужно заричали двері, і звідти посипались військові — так само озброєні і з собаками. Їх місце миттєво почали займати солдати, які прибули на станцію хвилин десять тому. Видно, йшла заміна караулу.
— Божіньку, спаси і помилуй! — перехрестилася Фіскарошка, прикипівши до дірки в дошках. — Ану ж лем подивися, дитино, што робиться в сьому злодійському світі. Бідні люди…
Я кинувся до щілини і завмер — навпроти нас стояли товарні вагони, в яких зазвичай перевозять худобу. На кожному з них так і було написано — «скотовоз». Написи робили поспіхом, бо з кожної літери зиґзаґоподібно стікали криваві ручайки. Складалося враження, що з товарняків щойно вивели худобу, тут же порізали, а свіжою кров’ю на кожному вагоні написали «скотовоз». Мені здалося, що я навіть бачу, як ті криваві літери, хижо посміхаючись, парують од теплої крові. Крізь заґратовані віконечка із «скотовозів» дивилися люди-привиди: обличчя зарослі, брудні, худющі. Голови багатьох перев’язані закривавленими бинтами. Найбільше вражали очі — змучені, зболені, повні пустельної безнадії і космічної порожнечі.
В’язні мовчки дивилися з-за ґрат на станційну метушню, і бачилося, що це люди із якогось іншого, чужого і незрозумілого часу. І цей світ, у якому їх везуть невідомо куди, для них — невеличкий епізод прикрого сну… Варто тільки крикнути — примари зникнуть, і вони, теперішні в’язні, прокинуться повні сил, молодими, не покаліченими, вільними і щасливими. І, мабуть, саме через те, коли оскаженілі вівчарки рвалися до заґратованих вікон, аби вчепитися в обличчя своїх ворогів, ув’язнені спокійно дивилися вниз і божевільно-тихо посміхалися, адже це тільки прикрий сон.
Коли потяг рушив, ми, обтрушуючись од вугільного пилу, вийшли знову на привокзальну площу. Тут уже було порожньо і тихо. Біля входу в касу стояв із сигнальним ліхтарем бабин племінник Петро Іваньо — він працював на станції обхідником.
— Петрику золотий, што це тутки було? — вчепилася за рукав племінника Фіскарошка. — Хіба тоті каліки у вагонах такі страшні розбійники, што аж на них стільки вояків і псів треба?
— А-а-а-а… Дорога тітко, то не каліки, то мадярські революціонери… Всіх, кого совєти взяли в полон, — у товарняки і до ведмедів вчитися на цимбалах грати, — Петро махнув рукою на північ.
— Як? Отак просто хапати людей із свого обійстя, із своєї землі і серед білого дня на очах у всього світу везти їх у чужину на погибель? — сплеснула руками Фіскарошка.
— Та не дуже серед білого дня, — мовив, похитуючи головою, Іваньо. — їх везуть завжди вночі, аби менше очей. А те, што тепер виділи… Кажуть, коло Чопа вночі залізницю мадярські партизани підірвали. Ремонтували, то й задержали. А так дуже секретно везуть — лем ночами — і всіх на Сибір!
І ось тепер, слухаючи покаяльні крики-плачі грішників-поїздів, що таємно везли невинних жертв від рідних домівок у далекі крижані світи, мені здавалося, що сам Господь, аби полегшити страждання мучеників, устелює їх страдницьку дорогу щирим благословенням — чистими-пречистими, білими-пребілими снігами…
Удосталь намилувавшись нічною казкою, відчуваю блаженну втому, і знову обережно, аби нікого не розбудити, лягаю в ліжко. Дослуховуючись до тихого шепотіння снігів, скаржливого поскиглювання вітру, незчуваюся, як сон неквапливо огортає мене теплими обіймами.
— Дитино, вставай, бо проспиш велике знамення Боже, — мовить баба над вухом і одразу знімає з мене перину.
Здається, тільки-но склепив очі, а мої всі у хаті вже на ногах. Невдоволено бурчу і згортаюся калачиком від холоду.
— Ти хоч очі розплющ, — радить баба, — а потім вже суди — вставати чи далі дрихнути, як ведмідь.
Розкриваю повіки і ледь не захлинувся од голубого сяйва, що струменіло знадвору потужними потоками через вікна. Мимоволі зиркнув на годинник — сьома ранку. Боже великий, о цій порі ще темно, а кімната, обійстя, навколишні села яскраво освітлені неймовірної краси і ніжності голубизною.
— Бабо, що сталося? — схоплююся перелякано.
— А ти подивися, — баба підводить мене до вікна і веде перстом у бік Ловачки.
Над горою, саме в тому місці, де і два місяці назад, із небесних глибин дивилося гігантське Око Небесне. Східне крайнебо на цей раз не кривавилося, як велетенська рана, а знімалось над Ловачкою спокійно і велично, наче мармурова стіна новозведеного храму. І на його, мармурового крайнеба фоні, Око Небесне сяяло дивовижною добротою, милосердям, випромінюючи врочисту і незбагненної теплоти голубизну. На відміну від минулої з’яви Ока Небесного, коли людей, худобу, птицю і навіть годинники охопили жах, хаос, темрява, паніка і передчуття фатальних подій, тепер навкруги панували спокій, умиротворення і передчуття щасливого дива.