— Ми скоро уже готові! Збирайся, дитино, і ти, — мовила баба, застеляючи ліжко.
Диво-дивне… Ніхто й не обмовився, куди йдемо, але я зрозумів — нас чекають у Долині Святого Івана. Усвідомлення, що мусимо бути саме там і саме в цю вранішню пору, спалахнуло само по собі, і, здавалося, вже давно, від народження, жило в мені. Подібне я спостерігав, коли опускалися із наших Небесі. Звідусіль — із Мукачева, Росвигова, Лавок, Іванівців, інших близьких і далеких країв — у Долину Святого Івана сходилися люди. Прошкуючи снігами, вони мирно бесідували про всяку-всячину, і ніхто жодним словом не промовився, з якої потреби прямує під Ловачку. Усіх нас про цей прихід було оповіщено ще в утробі матерів. І тепер кожний вважав своїм святим обов’язком відвідати Долину Святого Івана. А святі обов’язки ніколи не обговорюють і про них не дискутують.
По дорозі мені згадалося, як минулого разу, коли з’явилося Око Небесне, у багатьох наших людей на різних частинах тіла виступили загадкові знаки: сяючі хрести, фігури дивних звірів із пташиними головами, крилатих жінок, обриси величних споруд, загублених у пісках часу, зображення Нового Завіту, розкритого на сторінках Євангелія від Святого Марка. У мене тоді на лівій долоні акуратними літерами зійшов чіткий напис: «…І прийде час, коли у цьому зболеному краї скоріше гора з горою зійдеться, аніж людина з людиною зустрінеться…». Через декілька днів це пророкування зникло. А я довго ще відчував, як долоня горіла і час од часу терпла, ніби через неї проходив електричний струм. Нині ніхто не помітив жодного знаку, і про пережите минулого разу навіть і не згадувалося. Коли опинилися на березі ріки Кривуліни і проходили мимо гірки співочого каміння, Фіскарошка помітила дещо незвичне. Все каміння було огорнуте кучерявим молоденьким снігом. І тільки один валун був оголений і парував теплом. Ми підійшли ближче і здивовано переглянулися. За ніч на камені з’являвся напис по-старослов’янськи. Ми довго-довго сліпали, доки прочитали і втямили зміст пророчого послання. А говорилося у ньому таке: «…Коли вуста ваші перестануть речи ім’я Боже, ви жахнетесь, почувши, як його вимовляють німі і всі інші істоти, позбавлені дару мови. Воістину, якщо ви замовкнете, каміння заговорить. Навіть коли все людство на землі замовчить, трава заговорить. Навіть коли всі люди планети зітруть із пам’яті своєї ім’я Боже, воно буде виписане райдугою на небі і вогнем на кожній піщинці. І тоді пісок людьми стане, а люди піском…».
Прочитавши-повторивши написане, ми з бабою водночас сказали: «Воістину буде так, а не інак!». І перехрестилися. Так само всі, хто проходив мимо співочого каміння, читали пророче об’явлення і повторювали: «Воістину буде так, а не інак!». І осіняли себе хрестом.
Коли долина наповнилася людом, від Ока Небесного полинув промінь і опустився, наче лагідна рука, на плечі гори Ловачки — саме на те місце, де тисячу літ тому оселився в печері святий Іван. Згамувавши подихи, люди звідси, з Долини, незрушно дивилися у бік Ловачки і чекали. Нарешті із черева гори вийшов старець. Це був і не чоловік, а скоріше згусток благородного світла, що мав обриси людини.
За тисячу літ пристрасних молитов і посту фізичне тіло святого Івана зітліло і давно розвіялося прахом по світах. Лишилася тільки Душа, яка мала через великі страждання спокутувати свій гріх. І кінець тисячолітнього покаяння наступив: сьогодні вночі святий Іван відмолив останнього древнього воїна, який наклав голову через його вину. І тепер святий Іван — в миру старослов’янський князь Іоанн Драгобрат — останній раз спускався до ріки Кривуліни. Натовп, наче води старозавітного моря перед Мойсеєм, вмить розступився, і білий старець, мовчки роздаючи обабіч вдячні поклони, попрямував до ріки. Він навіть не йшов, а місячним сяйвом вільно і легко плив над молодими снігами, не торкаючись земної тверді.
Ще в ранньому дитинстві мамка якось розповідали, що наш рід по лінії діда Петра бере свій початок од княжого роду Іоанна Драгобрата. Тому всі ми, в тім числі і я, і вдалися такими твердими характерами, непокірними, вічними шукачами пригод на свою нечесану голову. Можливо, мамка і мали правду, бо коли святий Іван наблизився до мене, на якусь мить зупинився, повернув сяючу голову і привітно усміхнувся. І я відчув, як мене огорнуло ангельське блаженство і все навкруги потонуло в якомусь дуже тонкому, але дивовижно рідному і знайомому ароматі.
Старець впевнено підійшов до ріки у найширшому її руслі. Тут стишив ходу і ледь-ледь завагався. А далі осінив себе хрестом і впевнено пішов босими ногами по паруючій, ще не охололій од снігу і морозу водяній гладіні. Святий Іван і по воді ішов так легко, що навіть ступні не замочив. І коли став на тамтому березі Кривуліни, впав на коліна, і перед ним, наче зіткані із снігу, постали білі тіні — тисяча древніх воїнів. Вони рівними шеренгами постали від гори Ловачки й аж до мукачівського замку. Одягнені в залізні шоломи і обладунки воїни, білі і ледь-ледь видимі серед снігів, лівими руками піднімали щити, а правими — мечі, і переможно вітали древньослов’янського князя і свого полководця. Тим часом святий Іван встав із колін, вклонився воїнам, повернувся, очевидно, аби впевнитись, що виконав свою місію, і знову легкою ходою перейшов поверхнею ріки.
— Бабо, а що тримає святого Івана на воді? — запитав, ошелешений побаченим, я.
— Віра! Віра! — мовила баба, а потім додала: — Віра, дитино, переводить кожного з нас через холодні води, через пекельний вогонь, через великі болі і страждання!
Щойно старець знову перейшов через Кривуліну, як води в ріці стрепенулися, враз порожевіли і запахли малиною. Ароматом тонким, дивовижно рідним і знайомим, яким війнуло од святого Івана, коли він проходив повз мене, а я ніяк не міг той запах пригадати. Потім ще три дні води у Кривуліні такими і залишаться — рожевими, солодкими. І пахнутимуть достиглою малиною.
А святий Іван, перейшовши вдруге босими ногами по воді, піднявся до печери, закинув уверх голову і підняв руки. І в цю мить небо озвалося сотнями срібних дзвіночків. Із зіниці Ока Небесного, дзвінко щебечучи, стали випорхувати зграї маленьких, яскраво-барвистих птахів і кружляти над білим старцем. На очах у всіх птахи раптом почали утворювати живу кольорову драбинку, яка все нижче опускалася над печерою. Святий Іван взявся за неї і почав живими пташиними сходинками підніматися вгору. А далі птахи підхопили білого старця і так само раптово, як з’явилися, несподівано і зникли у всесвітніх високих глибинах. В ту ж мить почало танути й Око Небесне. Голубизна помалу розчинялася, і на сході знову виринуло чоло сонця.
— Відмолив своє святий Іван. Стільки літ і нас оберігав своїми молитвами, — гірко мовила баба, коли поверталися додому, — хто ж тепер спокутуватиме наші гріхи?
— Адже «…І прийде час, коли у цьому зболеному краї скоріше гора з горою зійдеться, аніж людина з людиною зустрінеться…», — додав свого і я.
— А хто це тобі сказав?
— Просто прийшло само по собі в голову.
— Просто так нічого з нічого не буває, — прорекла повчально баба. — Але такого ніколи не станеться, бо Господь сотворив людину не для знищення, а для життя. І коли їй буде грозити погибель, завжди найдеться святий Іван, — і тут же підкреслено додала: — Наш святий Іван!
Задня обкладинка
Ця книга і її автор мають з’явитись і в Києві, інакше ніколи не буде сенсу говорити про національний культурний простір. Дмитро Кешеля був «інакшим» геніальним автором за часів СРСР, і вже після незалежності його, як і ще кількох письменників, знову занесли до «інакших» і не помічали в Києві.
Прийшла пора заново відкрити Дмитра Кешелю.