Греччини тримають під своєю рукою багато люду, чимало племен і родів сплачують їм данину. Народ цей лукавий і підступний. І мова їхня така ж: говорять, то ніби кожне слово медом поливають, а ковтнеш, гірко стане. Печеніги ж мовлять, ніби стріли пускають, слова з горлянки викидають, шпурляють тобі в лице.
А потім уже й зовсім несподівано запитав:
— Хочеш навчитись по-печенізьки мовити?
Росько, наче заскочений зненацька заєць, крутнувся туди-сюди, ховаючи очі. А потім лише руками розвів, мовляв, не знаю, чого ти від мене хочеш і що воно таке — навчитись мовити по-іншому. Схоже було на те, що оці слова в Брича вихопились мимоволі, що він теж трішки розгубився. Мабуть, ще ніколи не брався когось навчати. «А може, — хотів взяти його на кпини Росько, — оті чужинські слова переплутались, що не в змозі тепер і сам розібратись? Застрягли в горлянці, жодне не хоче поступитися іншому… Отаке зі мною теж може статися». Але вголос нічого не сказав, бо ж цікаво. Це ж тільки кому обмовся, що знаєш по-печенізьки. А Літані й казати не треба, ото дивуватиметься та перед іншими дівчатами хвалитиметься. А сам він, коли стане дорослим воїном, піде з князівською дружиною в степи, зустрінеться з тими кочівниками й усе про них вивідає, бо ж знатиме по-їхньому…
Чомусь бачились ті дикі степи широкими і сліпучо-мерехтливими, мов річка під сонячним промінням. А трави високі й холодні від роси. І сонце просто по них котиться, а вночі зірки падають під ноги і треба ступати обережно, щоб не пороздушувати їх. Вони ж, мабуть, крихкі… А ще, напевне, дзвенять, дзвенять…
А Брич, Брич… Ох, не простий він чоловіки Примружився і все бачить у Роськових очах: його сумніви і вагання, підсміювання з нього і замріяність. Міг би нагадати йому про січу з варягами, які пливли на службу до князя, про згарище на посадниковому дворищі, про стару княгиню Ольгу, яка жорстоко карає непокірних. Хіба мало він зустрічав у своїх та чужинських землях людей у колодках, прив’язаних довгими ланцюгами до стовбурів зелених дерев і яких опускають у глибокі ями, де вони довбають день і ніч землю, або таких, що йдуть за плугом і на їхніх ногах бряжчать залізні пута? Запитай тих людей, хто вони, якого роду-племені, де їхня земля. Глянуть порожніми очима, і хіба що сльоза скотиться по щоці. Чи не така доля судилася й огнищанам? Може, споряджається уже в князівському граді дружина, вигострюють мечі варяги та Воротилові мечники, напинають вітрила на лодіях… Ще кілька днів пройде свій шлях через небо сонце, ще кілька ночей сипатиме місяць блискучу порошу. А потім? Прийдуть князівські дружинники і…
Сам міг би ще вночі, коли цей хлопчина спав, тихенько вислизнути з хижі й податися у свої степи. Уклонився б низенько йому за порятунок і до схід сонця був би вже ген-ген далеко. А як же Росько, огнищани? Тікати їм усім треба звідси!
Та ці думки до часу залишив Брич при собі, бо знав, що суворі закони забороняють чужинцеві втручатися у справи роду. Тільки підбадьорююче казав:
— Не страхайся, Росько, вивчу я тебе мовити по-іншому, вивчу…
А коли викупався Брич у річці, гострим уламком серпа підчикрижив йому Росько волосся і бороду та знайшов сяку-таку вдяганку, то побачив, що він зовсім не старий чоловік, як видавався, може, всього на якийсь десяток літ старший за нього. Та й від огнищан тепер майже нічим не відрізнявся, хіба що вузькими та гострими очима. Росько вже призвичаївся і думав, що то він просто мружиться, ховає очі від зблиску сонця над водою…
Три дні огнищанський рід справляв тризну над полеглими в січі з варягами. Коли надходила ніч і світ ховався у її чорноті, палили вогнища на крутому березі річки. Видовбували з дерева човни, останнє пристановище воїна, запалювали і пускали за водою. А вона текла тихо й спокійно, жодного сплеску. Тільки десь знизу, далеко-далеко, гримкотіло. Огнищани знали, що то боги розколювали дно річки. Тіла огнищанських воїнів вода понесе під землю, а дух їхній вернеться назад, до рідної весі. Сумні пісні супроводжували човни, заплітались у вітті дерев… Висока постать віщуна з’являлась то біля одного вогнища, то біля іншого, сива борода його наливалась кривавим відблиском вогню, а білий одяг закутувався димом. Він зупинявся над крутизною берега, простягав руки кудись у темінь ночі й закликав до помсти. Огнищани ставили на траву кухлі з питвом, хапалися за зброю і відгукувались:
— Гу-у-ра-а-а! Гу-у-ра-а-а!
Якась незбагненна сила водила Роська за віщуном. Він теж стискував до болю в пальцях руків’я свого меча і, намагаючись набрати в голос грізноти, підхоплював бойовий клич роду.