Віщун не здивувався, коли Росько з’явився біля його печери. Шкірилися черепи ведмедів та вовків, грізно намірялись рогами, тури та олені… Тремтів язичок світильника, жир переливався через край і падав палахтючими краплями на долівку і бризкав на босі ноги. У Роська руки, коли приносили жертву Перунові, зовсім не тремтіли. Не відчуваючи страху, торкнувся довгого й широкого меча, що лежав у бога на колінах, провів з обох боків по ньому жертовною кров’ю. Тільки боявся забутись і підняти погляд угору, до блискучих очей Перуна…
Дружинники з Києва наскочили зненацька. Ще коли боги піднімали на золотих ланцюгах сонце, коли духи світла в борінні з духами темряви шматували ніч, а туман стікався до річки, під його прикриттям підкралися лодії до берега. Заспані воїни, притримуючи зброю, стрибали у воду і, піднявши над головами щити, виходили на пісок. Він тільки порипував під їхніми ногавицями, і в ямки від їхніх слідів набігала вода…
Це були досвідчені вояки, вони звично вилаштувались у довгу шеренгу, задерши голови і виставивши мокрі бороди, дивилися на крутий берег. Один з них, гінкий і довгорукий, поклав на пісок щита, спритно подерся по ньому, хапаючись за кущі. А потім його сховав туман…
Дружинники мерзлякувато щулилися, стиха покашлювали, але не перемовились жодним словом. Тисяцький, кремезний, суворий воїн із шрамом через усе лице, походжав перед ними і грізно супив брови, коли котрийсь не витримував і бухикав.
Ось у селищі завалували собаки, і тисяцький теж обернувся до високого берега, скинув шолом і наставив велике волохате вухо. Але скоро собаки вгамувались, тільки над туманом ще довго летіли звуки, немов хтось невагомий перебіг по ньому в них над головами.
Нарешті з’явився вивідник, увесь зарошений і задиханий. Наблизився до тисяцького і щось зашепотів йому, пересмикуючи вузькими плечима. Той вислухав, кивком відіслав його в шеренгу. Глянув угору, туман розповзався, відкриваючи чисте небо, ледь помітною світлою цяткою виднілася ранкова зоряниця, мов якийсь велетень проколов притемнену синяву голкою. Від довгого видивляння набігла сльоза, і тисяцький, одвернувшись від дружинників, витер її твердою долонею. Потім грізно насупивсь, і шрам зробився червоним. Зронив два слова, ніби два мечі встромив у землю, і дружинники, збившись докупи, подались узвозом до селища.
Та пройти непоміченими їм не вдалося. Тільки-но виткнулись їхні шоломи та списи з туману, як ціла валка огнищанських собак кинулась їм навстріч і зчинила таку веремію, що аж у вухах заклало. Поки дружинники відбивались од собак, сторожа вдарила на сполох. Огнищани спросоння метушилися, не знали, звідки чекати небезпеки. Старійшина Родь вибіг із кузні, а незвані гості вже ледь не біля порога. Одним поглядом окинув лаву озброєних людей, схопив оберемок викуваних уночі мечів, закинув на плече і легко, сягнисто подався до селища.
Їх розбудило тривожне бемкання била. Вискочили на подвір’я, зором охопили і схід сонця, і зоряницю, білі вихори туману над річкою. Вулицею біг дядько Родь і біля кожного дворища кидав меч, громовим голосом гукав:
— Огнищани, до зброї! До зброї!
Брич пригнувся, мовби вже над ним летіли стріли, озирнувся на всі боки, і в Роська упало серце: «Тікатиме!..» Але Брич легко перестрибнув через тин, ухопив меча, і очі його спалахнули войовничим блиском. Коли ж у кінці вулиці з’явилися нападники, кинувся їм навстріч. За ним бігли вже воїни з інших дворищ.
Мов перепілка, ладна загинути в гострих пазурах кібця, але оборонити своє гніздо, так і огнищани налетіли на князівських дружинників. Брич в’юном крутився, вивертався з-під важких ударів, сам рубав коротко, різко.
Дивувалися неповороткі огнищани з такої спритності. Дивувались і завзятіше билися. Росько теж прибіг. Хотів пробратись до Брича, але де там. Той у самій гущі дружинників, тільки чорний чуб сторчма та білими зубами світить, аж моторошно. Отак потупцював Росько на місці, а потім витягнув з тину жердку і, розігнавшись, так штурхонув якогось здорованя з гачкуватим набряклим носом, що той заточився. І страх майнув у його очах. Але, вгледівши, що це всього-на-всього унот, розлютився не на жарт, замолотив мечем по жердині. Росько ж відступив трохи назад, а тоді знову штурхонув.
Ох, дорого могло йому це коштувати! То тільки так здавалося, що здоровань неповороткий тюхтій. Інший уже давно побачив би, що це бувалий воїн. З того, як, не зрушивши з місця, ухиляється від Роськової жердини, як холодно й вивчаюче стежить за рухами супротивника, як устигав кинути погляд навкруг, видно було, що з ним треба триматись насторожі.