Росько ж це зрозумів лише тоді, коли той перехопив залізною рукою жердину і так смикнув, що долоні у хлопця зайнялися вогнем, аж кора прикипіла до шкіри. А сам він, не втримавшись, полетів під ноги дружинника. Високо здійнявся над ним меч. І величезний він був, заступив усе небо. Повільно падав, ой як повільно. Росько встиг побачити свою хижу, вогонь у ній і освітлене лице неньки. А ще котився зрубаний варягом калиновий кущ, і червоні ягоди розсипалися по траві. Як їх багато і які вони червоні, аж очі випікають…
Брязнуло над головою залізо, і голос Брича, шалено-веселий, гукнув:
— Не лови гав, хлопче, а то сонця більше не видітимеш!
І Росько, підвівши голову, побачив, що здоровань, широко розкинувши руки, завалюється на спину.
Запеклі сутички спалахували то біля однієї хижі, то біля іншої, але це був уже опір приречених. Огнищани не встигли зійтися до гурту, і київська дружина погнала їх до лісу. Лише там пощастило їм вислизнути від погоні. Та їх довго й не переслідували.
Бродили огнищани по лісі, продиралися крізь тернові хащі, в пошматованому одязі, з кривавими ранами, і згукувались. Їхні розпачливі голоси були схожі на передсмертне ревіння звірів.
Чимало було жінок і дітей. Вони збилися докупи, тулилися одне до одного і лише зрідка перемовлялись. Та багато їх залишилось і в селищі. Їх, мабуть, захопили дружинники. Росько підійшов ближче до гурту, сподівався знайти там Літану. Але марно його очі вишукували перев’язане червоною стрічкою біле волосся. І серце його стислось у недоброму передчутті: «Вона не встигла втекти… Тепер заберуть її до Києва. Або поведуть кудись далі. І я ніколи більше не гляну в її зелені очі… Хіба ж можливе таке? Ні, ні, я знайду її, де б вона не була! Чуєш, Літано, я прийду за тобою, хоч ї на край світу!»
Усе це: несподіваний напад, загальне розгублення, волання чоловіків, безсилих захистити свої хижі, голосіння жінок та невідома доля Літани, накотилось на нього. Якийсь голос притишено, від чого жахом і криком наливалась душа, проказував: «Це загибель роду… Розбредуться огнищани по лісах і пущах, стануть дикими звірами. І опуститься ніч над місцем, де стояли їхні хижі. Не прилетять уже птахи сонця, не зронять свої жаркі пір’їни…» І не стримався Росько, схлипнув, притулившись до шорсткого стовбура дуба.
Крики і зойки ще довго перекочувались між деревами, і ніхто не знав, що робити й куди податися. Тільки Брич був спокійний. Уся його невелика постать була налита спритністю і рішучістю. Росько, позітхавши, з почервонілими очима, тримався тепер ближче до нього, бо з ним почував себе певніше. Вранці переконався, що цей смаглявець уміє не лише красно байками забавляти, а й має сміливе серце і тверду руку…
Врятуватися вдалося лише десь половині огнищан. І ось тепер Брич походжав серед них і зрідка, коли зустрічав озброєного чоловіка, щось вдоволено мугикав собі під ніс. Його розважливість заспокійливо діяла на огнищан, і багато поглядів тягнулося до нього.
Послали вивідувачів до селища. Вони повернулися і сказали, що дружинники, забравши добро, запалили хижі й отаборилися на березі, біля узвозу. Тоді всі вийшли з лісу, поставали над яром. Повними розпачу очима дивились на те, як горіли їхні дворища. Вітер тягнув дими в старе річище, що жовтіло глинищем. Клубки диму звалювались у нього, і здавалося, що якась потвора там роззявила пащеку і втягує його в себе. Між згарищами бродила худоба, під тинами вили собаки. Біль точив серце кожного огнищанина, але ніхто не прохопився і словом. Безнадія вповзала в них, і вони вже змирилися з лихом, що впало на їхні голови. Що тут вдієш, чим зарадиш?
Але ж рід не загинув, ось стоять чоловіки з мечами, жінки тулять до себе дітей, з яких виростуть воїни. З ними їхні боги, вони не дадуть загинути огнищанському роду. Отак думав кожен і хоча ні в кого в очах ще не спалахнула іскорка надії, але дух їхній уже зміцнів. Адже варто лише звернутися до богів, принести їм жертву, і вони прийдуть на поміч.
Та найстрашніше чатувало на них попереду. І якби знали, що станеться отут, на їхніх очах, то зірвалися б в одну мить і забігли в найдрі-мучіші хащі, де ніколи не видно сонця і день видається присмерком. Варто було одному глянути на той бік яру, за селище, де височів дуб Перуна, під яким жив у печері віщун, як погляди усіх огнищан звернулися туди. І те, що побачили там, змусило їх забути про полонених і загиблих родовичів, спалені хижі, витоптані ниви…
У чистому промінні вранішнього сонця зловісно зблискували сокири. Дружинники з усіх боків підрубували дуба. Біля них, підохочуючи, крутився Воротило. Це, мабуть, він виказав і навів дружинників на священне для огнищанського роду місце. А ті рубали дерево охоче, роздягнувшись до пояса, виказуючи один поперед одного завзяття та вигуляну силу. А Воротило плескає об поли руками та долоні потирає, ніби вони сверблять від нетерплячки і собі взятися за сокиру. Тільки сивоусий тисяцький тримався осторонь, спідлоба, несхвально дивився на молодцювання своїх дружинників. Багато доріг сходив він у різних краях, у багатьох січах брав участь, чимало пролив своєї крові. А ще за княжим волінням забив багато людей чи забрав у полон, спалив їхніх хиж, але завжди з шанобою ставився до богів у всіх землях. Ось і ці люди моляться своїм богам біля цього дуба, то і нехай собі, навіщо зрубувати? Але що міг вдіяти? Тут порядкує оцей посадник, приставлений до нього княгинею Ольгою. Його дворище спалено, роби розбіглися, отож він і лютує, ладен понищити тут усе, залишити пустку. Так повеліла княгиня. На власні вуха чув її слова. Сказала, дивлячись у вікно на далекий берег, щоб вигнали цей рід, нехай ідуть світ за очі. Їй навіть не потрібна їхня покора, не вірить вона їм.