Дружинники на чолі з тисяцьким заходилися ставити намети. Поспішали, наче побоювалися залишитись просто неба. Вони були досвідчені воїни і робили усе швидко й справно. Тільки часто під ноги їм потрапляли сухі калинові гілки. Колючки на них затверділи, і не один необачний дружинник лаявся, стираючи з руки крапельки крові.
Нарешті котрийсь згріб сухе гілля калини докупи і кинув з кручі. Воно покотилось, чіпляючись за траву і кущі, впало біля Перуна, наче прихистило його. Тисяцький підійшов, глянув з берега, але нічого не сказав. Він уже шкодував, що з мечем кинувся на Воротила. Знав, що той наскаржиться на нього, а княгиня не любить, коли хтось іде супроти її волі. Звеліла, щоб це місце пусткою стало, так тому й бути. Нікому він не дозволить тут оселитись. І все ж обійшов князівську волю в одному. Але про це знав тільки він. Примушений був вирубати цей рід до кореня, щоб і ймення не залишилось. Але глянув униз на Перуна і зрозумів, що не зробить цього, не здійметься його меч. Нехай ідуть куди хочуть.
День був у повній силі, сонце ще і до середини неба не докотилося, а все навкруг сіріло в мерехтливому присмерку. Ніби десь далеко-далеко палахкотіла величезна пожежа і вітер підхоплював високо-високо і розсіював над світом прозорий дим… Тисяцький глянув на сонце і побачив, що до нього підбиралась чорна кошлата хмара. Вона притискала сонце до землі, а воно пронизувало її сліпучими блискавицями…
Відтепер не було в огнищан своєї предківської землі, відтепер не мали свого місця під сонцем. У птаха — гніздо і все небо, у риби — вода і глибока річка, у звіра нора чи барліг і вся земля. А в них — нічого. Ступають по землі і не відчувають, дивляться в небо — не бачать його. Здавалося, розпали велетенський вогонь, то підуть і згорять. Стала б перед ними стіна, то полізли б на неї. Розверзлося б провалля, то стрибали б у нього. Не було куди подітися, тому і йшли в дрімучі хащі.
Там і застала їх ніч. Страшна і спустошлива. Небувала раніше ніколи гроза впала на землю. Стемніло враз, і була така темінь, що огнищани не бачили один одного, хоч сиділи тісно.
Спочатку зникли всі звуки. Важка тиша, мов стояча вода, наливалась у вуха, витягувала з грудей душу. І кожному здавалось, що зараз він помре. Безшелесно розгойдувались чорні дерева, і хтось невидимий зв’язував їх між собою, плів павутиння, усе густіше й густіше. Обплутує тіло і стискає груди так міцно, що нічим дихнути.
Та ось хтось зітхнув ледь чутно, ніби спросоння. Потім ще і ще… і щоразу дужче. Дерева загули, залопотіли листям. А над лісом, над усією ніччю й справді, прокинувшись, зводився хтось великий і могутній. Його не було видно, але він вгадувався, від рухів цього велетня усе тремтіло, а від подиху вітер розвівав вихори. На мить у цій чорноті з’явився місяць, але розлючений велетень простяг руку і вирвав його з неба. Кинув на землю, і місяць, вдарившись об скелі, бризнув сяйвом блискавиць… Вони одна за одною пронизували темінь… А велетень зареготав, загрюкав залізним кулаком по хмарах, затупотів ногами. Потім він одним махом зніс усе: і гори, і ліси, нахилив землю — і річки потекли проти течії, ринули в яруги і провалля…
Земля тремтіла під ударами дерев, що падали, вивертаючись з корінням. Їхні верхівки обчухрувались об інші дерева, і листя засипало тремтячі від жаху тіла огнищан. А над головами котилося: «Гу-у-ра-а-а-а!.. Гу-у-ра-а-а-а!..» І огнищанам здавалось, що це боги вигукують бойовий клич їхнього роду. І надія виганяла з серця страх. Та вже наступної миті все накривав могутній рокіт: «Г-ах, г-ах… г-ах… гуп-гуп-гуп», — це йшли залізнорукі воїни, які викрешують з хмаровиськ блискавиці.
Вони пробивали небо, і звідти нескінченним струменем, із загрозливим шипінням спадала вода. Вона вишукувала виярки, будь-яку впадину і заливала їх. Було чути, як, підохочуючи один одного, дзюркотять ручаї, як, солодко причмокуючи і зітхаючи, всмоктує їх земля. Огнищани в низині вибрали місце для ночівлі, і десь зверху на них налетів бурхливий потік.
Довелося підводитись і майже навпомацки шукати собі спокійнішого пристановища. Довго брели глинищем, ледь витягуючи ноги з рідкого багна, потім дерлися, сповзаючи і чіпляючись за траву. Нарешті отаборились на пагорбі, далі від дерев, бо під ними було небезпечно шукати зараз захистку. Але тут вітер шалений виривав траву з-під тіла. У зблисках вогненних стріл шкірились білістю відчахнутих гілок дерева, а видавалось, що то залізнорукі вже зійшли на землю і йдуть на них, роздираючи роти в моторошному усміху. «Перуне, заступи… Боже, стань на захист», — може, це благання вихопилося з чиїхось грудей, а може, сама знесилена земля простогнала, аж усі огнищани підхопили: