Бричеві знітитися б, відступити з кола, а він тільки чубом стріпнув та очима якось сумно повів.
— Правду мовить цей мудрий огнищанин. Хочу повести в землі, де живе мій рід. Тільки думки мої чисті, бо люди живуть там не чужі вам. Говорять такою ж мовою, вірять теж у тих богів, що й ви… Орють і жнивують, полюють всякого звіра, як і ви. Приймуть вони вас, не стануть проти вас з мечем. Бо землі там безмір…
Так відповів прибулець, і його мова була до вподоби огнищанам. Навіть старійшина Родь роздумливо і вдоволено крутив довгого вуса. Роська ж заполонила тепла хвиля радості, вертів головою навсібіч і все намагався потрапити на очі Бричеві. Ледве стримувався, щоб не гукнути, що він ладен іти з ним у ті далекі степи.
— Землі там безмір… — повторив Брич.
— Гірка та земля… — сухими губами прошелестів дід Копій і підпер голову костуром.
— Гірка, — погодився прибулець. — Зате солодка там воля… Були б мечі гострі та стояти за неї усім разом, то нікому не відібрати б її, ні княжим посадникам, ні печенігам… — Брич підвів голову, глянув на небо. Росько ніколи не бачив його таким, наче світло круг нього віялося і ось-ось підніме. — Ніхто не відбере… Бо хто може перепинити вітер чи прихилити небо? Тож і питаю я вас, чи йдете зі мною по волю?
— Йдемо, — відповіли огнищани.
І тільки сивобородий Копій не підняв голови. Плечі його здригалися, а губи щось шепотіли. Росько прислухався.
— Простіть, діти мої, за те, що хотів затримати вас… простіть… Ідіть шукати собі волі.. Оріть і засівайте землю, мечами заступайте, і стане вона для вас рідною… А я залишусь, стерегтиму духи наших предків і сам ляжу в цю землю…
Росько нахилився до нього:
— Діду, діду, ходімте з нами. Посадимо вас на воза… Я охоронятиму. А на тих землях хижу вам поставимо, житимете собі…
Похитав головою старий Копій:
— Ні, у важку й небезпечну дорогу вирушають огнищани. В ній потрібні дужі руки й прудкі ноги. Я буду тягарем для вас… Відслужив я уже своєму родові, і душа моя спокійна… — схопив Роська за сорочку, притягнув ближче, рука в нього ще була міцна. — Тепер ти служи родові, життя не шкодуй, віру в своїх богів не втрачай. І пам’ятай, що червоний меч Перуна лежить біля берега, де ти народився… Пам’ятатимеш?
— Пам’ятатиму… І служитиму родові,— так само тихо відповів Росько, відчувши в душі таку віру й силу, що міг вирушити в найдальшу дорогу. А ще відчув, що оце обіцяння ніби невидимою ниткою зв’язало їх…
Наступного ранку повів Брич огнищан на землі свого роду. Йшли з надією, хоч і була вона, мов цвіт дерева. Облетить він, а що вродить потім — невідомо, може, приморозить зоряної ночі чи град поб’є…
Вночі пробралися на згарища своїх хиж, позбирали сякий-такий скарб, а худоба їх самих знайшла, по слідах та запахах набрела на їхнє лісове стійбище. Усі сприйняли це як добру прикмету, і тепер уже твердо намірилися йти з Бричем. Упевненіше почуватимуться в дорозі, заберуть воли, корівок попасом поженуть, а на нових землях буде що запрягати, щоб першу борозну прокласти…
Поклали на вози те, що вціліло після пожежі та не потрапило до рук дружинників, діток посадили й рушили.
Перуна теж примостили, і він погойдувався широким тулубом на возі, дивився блискітками очей уперед, ніби вказуючи подорожнім безпечний шлях. А тому видавався огнищанам ріднішим і ближчим. Кожному серце говорило, що це їхній бог, що з ними буде і в далекому краю… Росько теж примостився біля Перуна, хоч сам рветься туди, де в передовій сторожі з мечем і луком напоготові йде Брич.
На високому пагорбі огнищани зупинились, щоб кинути останній погляд на те місце, де з давніх-давен жили їхні предки. Та нічого не побачили вони: хижі спалено, сади вирубано, ниви витолочено, печеру віщуна розвалено. Пустка… І тільки видніється серед неї самотня згорблена постать. То старий Копій дивиться на свій рід, що рушив у далекі краї. Ніхто не бачить його сліз… На якусь мить йому здається, що руки наливаються силою і груди широко дихають, що він знову ставний і спритний. Рветься душа за своїми родовичами, а тіло не пускає. Ось вони махнули востаннє руками і сховалися за пагорбом. А може, то сльоза засліпила його старечі очі?..
Не раз будило огнищан сонце, і вони раділи, не раз ставали навколішки, проводжаючи його і благаючи зійти завтра знову. Втома і спека всідалися на плечі, гнучи тіло до землі, заковували ноги у важкі кайдани, але кожен ніс їх покірливо. І ніхто не відчував каяття, нікого не гризли сумніви, навіщо ятрити душу спогадами, коли і так сил не вистачає, коли звідусіль чигають небезпеки.