— Червоним мечем захищав ти нас біля рідних хиж. Лежить він тепер на дні річковому. У цій землі стань на поміч нам з цим мечем… — і поклав його богові на коліна.
До сходу сонця вітер стих, вихори розлетілися по степах, і вогнище розпушилось, налилось червоним спокійним світлом. З нього сотався рівний струмінь диму, провіщаючи погожу днину. І тільки тепер лягли спочивати огнищани з вірою і надією в те, що житимуть віднині на цій землі довго й щасливо.
Течія розсував береги, вигинає широку лискучу спину посередині ріки, і водяні духи бігають по ній, полишаючи круглі впадинки своїх слідів. Якщо перехилитись із довбанки, зачерпнути в пригорщі з тієї впадинки і вмитися, то можна потім купатись, аж поки не замкне воду під собою крига. Так повчав Брич Роська. Той гребе коротким веслом і з кожним помахом занурює руку майже по лікоть у воду. І щоразу наче хтось м’яко і ніжно гладить її. На якусь мить йому стає і лячно, і лоскітно. Хочеться висмикнути руку, але бачить, що це трава вигойдується під водою, і тільки посміхається.
Берег похило відсувається від річки і тільки там, де на ньому стоять хижі огнищан, випинається горбом. Сухий вітер обмітав їхні стіни, несе з степу хмари куряви, ніби мчать по ньому до селища табуни диких коней…
Ні деревця, ні кущика, жодного зеленого листка не видно поміж хижами. Тільки ближче до берега стримить кущ калини. Це дядько Родь посадив його минулої весни. Коли повіяли з верхів’я річки вітри, а до берега ще прибивались подзьобані сонячними променями крижини, сів він у довбанку й поплив угору, проти течії. Ніхто не посмів запитати старійшину, куди він подався. Та чекали з нетерпінням. І ось уже й місяць сточився об темну кремінь неба, а його все не було. Росько потайки і жертву приніс Перунові, але ніякого знаку не подав бог. «Далеко, видно, заплив дядько Родь, коли і бог не знає, де він і що з ним…» І тільки раннього досвітку, коди трусив верші й в одній з них сильно забилася здоровенна рибина, хтось невидимий промовив: «Відпусти… відпусти її». І він послухався. Рибина шорстким боком ковзнула між пальцями, темною тінню майнула під водою і зникла в глибині.
А наступного дня приплив дядько Родь і привіз кущ калини. Посадив його ближче до берега, і навкруг знову щовечора збиралися молоді огнищани. Та чомусь скутими почувалися біля нього, не котився сміх берегом, аж до води, не зривалися спросоння птахи від веселих вигуків, не дзвеніли зірки від дівочих голосів. Трималися від куща якось осторонь, мовби побоювались доторку гілок. Підуть у танок, але так тихо, що чути сухий шелест трави, заведуть пісню, то так несміливо й сумно, ніби тризну справляють. А калину висушують вітри і серед літа вже листя опадає… Росько візьме листок, стисне — і нема нічого, лише порох на долоні. І пахне далеким і знайомим, наче коси в Літани…
Згадав і гребе рвучкіше, аж бризки кроплять груди, плечі. А йому вже не до переливів води, не до трави, що мовби потягується серед струменів. Не хочеться і в забавки гратися з духами водяними, нехай собі бігають по річці, нехай витоптують на ній круглі впадинки, хвилі злижуть, поженуть до берега і там надінуть на кожну очеретину. І буде в них навкруг стеблини ямка — то водяникові діти тримаються…
Ось уже третє літо жодної чутки про огнищан, яких забрав Воротило до Києва. Ніхто не знає про їхню долю. Може, на тих лодіях, що пливуть мимо селища в Греччину щовесни, як тільки скресне крига, везли і їх? І ловили їхні погляди крізь миготіння весел дими над хижами і зверталися в думках до своїх родовичів. Ні, не з благанням прийти на поміч, а прощаючись і прохаючи не забувати, що носить їх лиха доля по далеких і чужих світах. А може, благали своїх богів узяти їхні душі? Росько чув, що й таке буває. Це якщо когось силоміць забирають з отчого краю, то може він залишити богам свою душу. Тоді людина ніби порожніє всередині, байдужіє до всього. Вона не ридає і не сміється, не благає і не ремствує. В очах у неї пустка і холод. Не відчуває вона ні смаку їжі та питва, не наморочиться голова від запаху квітів та вишневого цвіту. Не боїться ні страждань, ні принижень, ні навіть смерті…
Та й не дивно, адже ж в неї душі немає. Залишилась вона в своєму дворищі. І холодної осінньої пори, коли сірий попіл засипає в небі зірки, а вітри зривають з дерев останні листки, душі полонеників жалібно стогнуть і скиглять біля дверей, благаючи пустити їх до домашнього вогнища. Але пускати не можна, бо духи вогню можуть схопити захололу душу і кинути в полум’я. Спалахне вона яскраво і вмить згорить. Тоді десь далеко помре і родович…