Роськові здавалося, що свисни він зараз, подай про себе знак, і Білогривий відгукнеться, примчить і покірливо покладе голову на плече. Але не свиснув, не покликав, бо Брич не раз застерігав, щоб обходив, не ставав на дорозі здичавілих коней. Невідомо чому, але звір чи людина, які блукають степом самотиною, викликають у них таку знавіснілість і шаленство, що рідко кому поталанить утекти від них. Кидаються навздогінці за звіром чи людиною, налітають гуртом, збивають на землю і затоптують у траву. Потім якнайшвидше тікають від цього місця, ніби гонить їх каяття за вдіяне чи страх розплати. Але хто міг наздогнати їх у степу? Хіба що вітер…
Тому-то й принишк у травах хлопець, визирав обережно, щоб і бадилинка не ворухнулась. А придивившись, справді помітив, що кінь насторожений, нашорошено пряде вухами. Це було тим більш дивним, бо вітерець тягнув від джерела, прохолодою овівав лице. Росько уже розмірковував, чи не краще йому податися звідси, далі від небезпеки. Та ніяк не міг відірвати очей від Білогривого. «Ех, добрячий кінь, — зітхнув і пальцями перебирав стеблинки, а здавалося, що гладить гриву. — Треба намовити Брича, може, зуміємо впіймати. Такого укоськати нелегко, ой, нелегко…»
Хотілося примітити, куди з водопою подасться табун, де випасається і ночує. А кінь басував, ходив колами і збивав коней до гурту. Аж ось Росько почув спочатку невиразне, а тоді вже голосніше порохкування. «Так ось звідки настороженість Білогривого!.. Він уже давно почув ці звуки…» — Але в самого вони не викликали тривоги, лише цікавість, і тому підвів голову вище.
Заворушилась трава, і звідусіль, мов скаламучені й нестримні потічки, ринулись у видолинок дикі свині. Від запаху води в них паленіло усе всередині, й вони бігли, не розбираючи шляху, повискуючи тонко й пронизливо.
Заметались коні, здиблюючись і перестрибуючи через свиней, а ті, покусуючи їх за ноги, пробивалися до водопою. Табун кидався то в один бік, то в інший, шукаючи виходу. Тільки Білогривий не рухався, мовби приріс до місця, і тремтів усім тілом, скаженіючи від цього несподіваного. наскоку та зневаги до його сили. І коли опинився на шляху сікача, що вів стадо, не зійшов, не поступився. Копнув копитом землю, обсипав себе мокрою травою.
Сікач, ніби кам’яна брила, що їх Росько так часто бачив на високих горбах, рохнув і кинувся вперед. Та Білогривий легко перестрибнув через нього, хвицьнувши задніми ногами. Росько ледь не скрикнув від захвату, бо ніколи не гадав, що кінь здатен на таке. А далі почалося уже й зовсім щось несусвітне. Білогривий то мчав навстріч вепру і в останню мить ухилився, то ставав дибки, підставляючи черево під страшні ікла, а коли вони ось-ось мали торкнутися його, рвучко підкидав тулуб угору. І щоразу вціляв копитом нападникові в спину, в бік, аж всередині того щось глухо вигупувало. І щоразу чулося голосне іржання. Так сповіщав вожак табуну, що нападника буде подолано і він поведе їх на ночівлю в долину, куди стікаються нагріті за день сухі струмені повітря. Коні збилися на пригірку, схарапуджено тислися одне до одного, хвицалися. Їхні тіні падали у видолинок, металися туди-сюди. Від цього здавалося, що під ногами в Білогривого і вепра ворушиться земля.
Лють заливала очі сікача, а потрощені ребра пронизували болем усе тіло. Але це тільки додавало йому затятості й розпалювало жадобу ввігнати ікла в тіло супротивника. Та Білогривий не підпускав його близько, заманював у драговину біля джерела. Сікач розгадав його хитрість і тільки водив за ним маленькими очицями. Він вичікував. Коневі набридло вистоювати у воді, й він напружив своє сильне тіло, присів і вже відчував, що летить. Але не встиг, бо загрузли ноги. Зробив ще зусилля, а в цей час кабан усім своїм скам’янілим тілом ударив його… Білогривий заіржав голосно й розпачливо. Його табун на якусь мить застиг, бо ніколи не чув, щоб так колись він іржав. Потім зірвався і вмить зник у степу.
А вожак слабнув на очах. Ще пробував ухилитись від страшних ікол, але де й поділася спритність та легкість. Встигав лише пом’якшувати удари, бо кожен з них міг стати смертельним. Сікач же нападав знову й знову, хоч сила теж витікала з нього. І все ж її вистачило б, щоб добити супротивника. Але тут на його шляху виріс Росько. Міцно перехопивши ратище списа, гнівно вигукнув:
— Не руш мого коня! Це мій кінь, і ти перший напав на нього! Я прохромлю твоє черево наскрізь. Іди в свої ліси… — Відчував, як у передчутті сутички жаринками запекло в грудях.
Сікач постояв, приміряючись, рохнув кілька разів погрозливо, а потім повернувся і побіг до джерела. Довго там плямкав, щось гриз. Нарешті, заточуючись на коротких ніжках, подався геть.