Росько присів біля коня, поклав руку на гриву. Той сіпнувся, витягнув шию, пробуючи звестись. Хлопець притримав його і відчув, що кінь не в змозі опиратися навіть руці. Заспокійливо погладив:
— Не бійся. Я не заподію тобі зла… Я вилікую тебе, і ти знову станеш сильним. Твої ноги не знатимуть втоми. Ти відгукуватимешся на мій посвист…
Кінь важко зітхнув, аж щось булькнуло в горлянці, блимнув на хлопця великими, з золотим обідком очима. Немов докір був у цьому погляді, бо Росько заметушився:
— Водички, мабуть, хочеш. Палить тебе, я зараз принесу.
Поки напував, а потім оглядав і промивав рани, звечоріло. Востаннє виглянуло сонце, і духи ночі заступили його. Чорні потоки потекли на землю, заливаючи низини, клубочачись на пагорбах. Велетенськими темними стовпами підвели небо і на них всідалися зірки. Їхнє світло пробивало ніч, і Росько жадібно ловив його. Заспокоювався, бо ж душі померлих дивилися зверху. Коли він засне, вони спустяться на вогненних нитках на землю і обступлять, оберігатимуть сон. А Білогривий? Він же залишиться без захисту… Ні, він не спатиме.
Пронизливе виття змусило схопитись на ноги. Воно чулося ближче і ближче. Росько стискав у руці списа і думав, що коли вовки зачують запах крові, вгледять зраненого коня, йому не відбитись од них. Ех, якби оце поруч стояв Брич!
Кінь прокинувся, виття обпалило його одвічним страхом перед вовками. Хотів зірватися на ноги, але тільки тицьнувся мордою в траву.
Росько поклав йому руку на шию, боявся подати голос. Та все обійшлося, лише від джерела долинуло чиєсь передсмертне скімлення.
Три дні сторожував Росько біля Білогривого, аж поки той підвівся. Ноги в нього тремтіли, наче в лошати, яке тільки-но з’явилося на світ. Отак і подибали степом: кінь, посмугований іклами вепра, і хлопець, зголоднілий і вдоволений. Часто зупинялись, підпираючи один одного. Далеко було їх видно на рівнині, бо сонце випалювало трави, і вони уже не затіняли землі. А над ними гуляв вітер…
Так з’явився у Роська кінь, якого ніколи ще не бачили ні огнищани, ні Брич. У нього була біла грива, і він не знав втоми. А ще цей кінь голосно іржав, коли чув посвист Роська.
ОРДА
Хлопець застиг нерухомо на високому могильнику. Він мовби очікував чи вистежував когось, бо з таким нетерпінням, так пильно вдивлявся в далечінь. Щось невиразне і незбагненне виділося йому там. Інколи й справді ввижалося, що там, біля самого небокраю, де повилось марево, прокочуються якісь хвилі. Вгадати важко, що то за хвилі, а тому тривога й невпевненість бентежили душу. Та знав напевно, що то не вітер траву пригинає і не річка виплеснула з берегів на рівнину воду.
То людські потоки перекочувались від краю до краю Дикого поля, то пересувалися печенізькі улуси — люди, що ніколи не йдуть дорогою, якою уже раз пройшли. Росько часто натрапляв на їхні сліди. Це були широкі смуги витоптаної трави, що тягнулися невідомо звідки й куди. Бувало, хлопець наткнеться на місце де вони стояли, і довго, скрадливо бродить по ньому, роззирається, щомиті готовий вихопити меча чи пустити стрілу. Чужі сліди, запах викликали не страх і не ворожість, а бентежне і збудливе відчуття. Ніби колись він уже це бачив, вдихав ці запахи. Наче теж блукав степом серед високих трав, чув їхню мову й сам розмовляв, але нині не міг згадати жодного слова. Здавалося, якби хтось ось зараз заговорив до нього, то він усе зрозумів би. Ні, це була не печенізька мова, якої навчав його Брич, а інша. «Що то за люди і куди вони поділися? І чи то був я?» — озирався навкруг хлопець, наче сподіваючись, що з марева безшелесно випірнуть ті люди, яких відразу впізнає. Ало ж не міг він блукати цими рівнинами, бо жив завжди серед огнищан, у своїй весі. Може, то був його дух, який боги спіймали в степу і, коли він народився, вклали в його душу? І тепер він впізнає місця, де колись проходив?
І вірив, що таке могло статися, бо тільки богам дано знати, в кого яка душа і де вони її взяли, щоб оселити в тілі людини. Могли натрапити в степу, де її загубили тур чи вовк, могли потайки вихопити у ведмедя, поки той спить у барлозі, або силоміць забрати у зайця, вибити з шуліки. Дуже вже кортіло дізнатися Роськові, чия у нього душа? У кого ж дізнатися? Вибирав ночі, коли місяць плив по небу, збиваючи гострим краєм зірки. Хлопець сідав перед Перуном і запитував:
— Скажи, боже, чию душу вклав у моє тіло? Де ти знайшов її, в лісі чи в річці, а може, й справді отут, у степу?
Та Перун мовчав, тільки місячне світло липло до його очей.
— Може, трапилася душа зайця, і вона зробить мене боягузом, а може, — лиса, і буду я хитрим і облесливим. Ще гірше, коли в гадюки взяв, то судилося мені стати зрадником і відступником від звичаїв роду. Скажи, боже? — домагався Росько.