Куря змахує піт, що струмує з-під баранячої шапки, поляскує нагаєм по ногавиці, міцною рукою натягує повід і рве вудилами губи коневі. Той стає дибки, стріпує білою гривою. Кінь, якого він узяв в одному з поселень русів, ще ніяк не впокориться, намагається гризнути його за ноги. Та хан уміє об’їжджати диких коней, а цього й поготів. Щось брязнуло під копитами, і хан нахилився, помітив уламок шаблі.
Тепер шкірить зуби, мовби хоче когось гризонути. Очі його спалахують люттю, і він щось гортанно вигукує. Воїни, що гарцюють неподалік, завмирають, повертаються до нього. А він тицяє нагаєм у землю, і знову хрипкий вигук виривається з його горла. Котрийсь з воїнів, помітивши уламок, зістрибнув з коня, схилився в поклоні й перевальцем пішов до хана. Уже нахилився, щоб підняти ту переламану шаблю, але Куря відмахнувся, і воїн позадкував, підбираючи поли кожуха. Коли і втретє вигукнув щось здавлене хан, усі побачили, що то він сміється. Так, Куря сміявся, бо хіба це не добрий знак, що після удачливого нападу стоїть його кінь на тому самому місці, до скарав він того зухвальця.
Своєю рукою зарубав, бо насмілився відмовляти його від походу на русів. Той божевільний говорив голосно, і його чули найближчі воїни. Ще ніхто й ніколи в улусах не чув таких слів. Мабуть, руські боги взяли його душу, бо звідки міг він їх набратись? Бач, що вигадав:
— Ти, хане, послав мене з двома десятками найвідважніших воїнів, щоб ми вивідали усе в руській землі. Так знай же, що вони багаті й незмірні, а живуть там різні народи. І всі вони сміливі та завзяті, мечі гострі, а списи довгі…
Хане, нам треба забути дорогу туди, бо як вийдуть усі вони на нас, то не залишиться нам у степах місця. А якщо ми не нападатимемо на них, то вони нас і поготів не зачеплять. Вдачу мають войовничу, але не забіяцьку. Наймиліше для них, коли пожня зерном колоситься, бджоли над квітами гудуть і риба у вершах б’ється. Отак би й нам… А в нас дивись, хане, які степи широкі. Багатий був би ти… Міста не згірш за руські збудували б… Не ходи, хане, в похід, бо тільки лихо на всіх нас накличеш.
Куря ніколи не чув таких слів, навіть не знав, що вони існують, що їх можна вимовляти. Хіба не вмирають вони відразу на вустах того, хто наважився видобути їх із себе? То нехай він умре! Куря тільки знак подав, і його охоронці накинулися на зухвальця, стали в’язати. Але той виявився таким дужим і спритним, що випручався з їхніх рук, шаблею вимахував так, наче блискавиці літали, двом зніс голови. А сам на коня і навтьоки. Та хіба в степу від Курі сховаєшся? Наздогнали, збили з коня, і ось тут, на цьому високому могильнику, він сам зарубав його… Ніхто не бачив, тільки орли. Їм і залишив тіло зухвальця на здобич… І ось він повертається з походу, погромив руські поселення, а зухвальця немає, тільки переламана шабля залишилася… Нехай валяється як засторога усім. Тут умер він, тут умерли і його слова…
Ударив коня, і той поніс його слідом за ордою, за валкою полонеників… І не знав Куря, що зіркі очі Роська весь час стежили за ним, хоч бачив він лише коня.
«Білогривий… мій Білогривий… Забрав усе… дядька Родя… родовичів, спалив хижі. І коня теж полонив…» — шепотів хлопець, і невситимий жар помсти зажеврів у грудях. Підганяв Роська, навіть вночі не мав перепочинку. Отак і йшов він назирці за ордою…
Біля порогів улуси простояли тільки одну ніч. Трималися один одного, далеко не розходилися. Хан наказав пильно стерегти табун і виставити подвійну сторожу. Боявся нічного нападу бродників, що таїлися нижче, серед плавнів. Сходяться туди з усієї руської землі люди, хижі з очерету ладнають, коней на островах випасають. Ніхто їх там не знайде, нікого не бояться. Самі ж збиваються у ватаги, і тоді нехай бережеться купець, лодія якого відіб’ється від каравану. Вистежували і печенігів, які від орди осторонь трималися, підходили близько до плавнів.
Роськові теж цієї ночі мало не випало з ними спізнатися. Лежав на пригірку, сон напливав і відбирав у нього зір і слух. Вітер відганяв його, і тоді видно було ледь помітні цятки вогнищ кочівників, чути далекий безугавний гуркіт — то пороги розкидали воду. А потім зовсім близько, в темряві з’явилися безшелесні тіні, одна за одною подалися туди, де стояла орда. І зникли… Росько крутив головою на всі боки, але марно, нікого нема. Може, привиділось? Може, то вітер хмаринки притис до землі чи туманець перекотився через пагорб? Та ось ніч налилася таким могутнім свистом, що він заглушив ревіння порогів, а печенізькі табуни відгукнулися тривожним іржанням. Почулися пронизливі скрики, кінський тупіт, і знову все стихло.