Зрозумів, що якісь люди підкралися до печенізького табуна і поживилися там. Але хто ті відчайдухи? Як наважилися напасти в чистому полі на тих, хто володарює в ньому?
Ординці пізно кинулися в погоню. Тільки птахів побудили та росу з трав позбивали. Росько, щоб випадком не натрапили на нього, відповз у ярок. Звідти видивлявся на гарцювання кочівників. Отоді дізнався, що то були за нічні незнайомці, бо печеніги занепокоєно перегукувалися:
— Бродники, бродники!.. Люди з плавнів… У який бік вони подалися?.. Треба звідси відходити, бо й полон відіб’ють…
Хто вони, ті бродники? І чого чекати від них Роськові, коли потрапить їм на очі? Не наважився іти їх шукати.
Вранці орда знялася і рушила берегом річки, далі й далі відходячи од порогів.
Молодий печеніг Ільк уже давно примітив того руса, який скрадався за його улусом. І очі його спалахнули відвагою і завзяттям, а серце стріпонулось у радісному й тривожному чеканні. Так молодий вовк принишкне у засідці й лише клацає зубами у передчутті близької здобичі. Сон тікав від нього, їжа видавалася несмачною, а дим гірким, бо неподалік був ворог, безборонно видивлявся на отари і табуни улусу. І тільки він знав про це, тому й мусив сам вистежити й піймати його. Стискав кулаки, напружував м’язи, мовби уже настала та солодка мить, коли на шию руса впаде аркан і тіло корчитиметься на траві.
Ільк уперіщить його нагаєм кілька разів, і рус упокориться, тільки скімлитиме. Шах затьмарить йому очі, бо життя його належатиме Ільку.
Приведе полоненика до хана, штурхоне в потилицю, щоб упав на коліна. О, тоді всі славитимуть відвагу й жорстокість Ілька. Ніхто не посміє сказати, що має дівчаче серце, що в ньому гніздиться жаль до ворогів. Ніхто не дорікатиме батьком, який відступив од звичаїв улусу і десь зник у степах, може, й до русів подався.
Ільк нахиляється, змахує сльозу, зиркає на воїнів, які гріються біля вогнища, чи ніхто не помітив. Хіба давно і його батько сидів серед них, його місце було біля самого вогню, бо всі поважали і боялись його за силу і завзяття. Хіба ж наважився б хтось тоді гримнути на Ілька за те, що вмощувався біля самого вогнища. Батькові варто було лише грізно ворухнути бровами, і зухвалець принишкне. Жоден з них не годен стати супроти нього а шаблею чи луком, жоден не нагонив такого жаху на ворогів, як батько.
Мовби й тепер ще відчуває Ільк на плечі його важку руку, мовби оце зараз лоскочуть ніздрі його запахи, бо пропах димом вогнищ, кінським потом і баранячим салом. А коли сон склеплює очі воїнів, батько оповідає Ільку про далекі степи, з яких прийшли сюди їхні предки, про міста, обнесені мурами і наповнені різним добром, про великі лодії, що плавають по великій воді…
Колись давно, розказував, і сонця не було. Тільки місяць у небі перекочувався, а люди мали великі й круглі очі. Недобре жилося в ті часи їм. Тоді зібралися наймудріші воїни з усіх улусів і вирішили викувати велетенське золоте колесо й пустити його по небу. Але ніхто не вмів зробити таке колесо. Ходили мудреці по всіх землях, шукали таких умільців. Аж поки знайшли їх серед русів. Ті й викували. А вже воїни нашого племені розпалили на півстепу вогнище, розжарили на ньому колесо й пустили по небу. От воно і котиться, жаром палахкотить удень. А вночі в далеких краях знову на вогнищі його розпікають…
— То це руси сонце нам зробили? То колись ми не воювали з ними? — аж затинається від подиву Ільк.
Батько зиркає на сонних воїнів, притишує голос:
— Не відаю того, так говорять найстарші люди улусу. А воюємо з русами, бо вони хочуть назад сонце забрати, щоб ми в полі загубили всі стежки, щоб не знайшли більше своїх табунів і отар…
Ніхто з хлопців не міг похвалитися таким батьком. Та щось з ним скоїлося після того, як послав його хан вивідником у руські землі. Якимсь похмурим і задумливим став, на коня сідає знехотя, більше біля вогнища відлежується чи в юрту ховається, мовби ханська дружина, яка не дає сонячному промінчику сісти на ніжне лице, вітрові зазирнути у вологі очі. Або ж присяде, візьме до рук грудку землі і роздивляється її, розпорошує в пальцях, зіб’є на потилицю баранячу шапку й щось мугикає собі під ніс. Часто, коли сходило сонце, виходив з юрти і дивився в степ. Ільк боявся в такі хвилини батька, бо була в його погляді темна ніч…