В безсилій люті хлопець вигинає шию, дістає губами і гризе траву, ковтає гірку слину. Молодий печеніг погрозливо глянув на нього.
Сонце теплими пальцями обмацувало Роськове обличчя, зазирало під повіки, і він розплющив очі. Високо в небі світилися хмари, білі й легкі. Вони кружляли на одному місці, немов розмотується навколо сонця прозорий сувій полотна і оповиває його… Ось вітер вихопив з нього клапоть, поніс до землі. Застигла хмаринка над Роськом, сипонула краплями, великими й холодними, прибиваючи вогонь у ямці. Печеніг захапався, кожуха скидає, прихисток лаштує для вогню. «Погано без юрти… Взимку й зовсім загину… Ні, не купуватиму ні коня, ні зброї. Обміняю руса на юрту, нехай буде хоч і дірява, та своя. А там хтось з братів чи сестер повернеться… — І сам дивується, що оце згадав про них, бо досі жаль нітрохи не краяв за ними його серце. — А може, подарувати полоненика ханові, може, змінить гнів на милість?.. Тоді й попрошу, щоб викупив моїх родичів…» Сів і знову втупився у вогонь, роздумуючи, що ж йому робити з русом.
Росько ж знову мовби поринув у напівзабуття. Здалося, що хмарка накрила його, відгородили од світу. Ловив спрагло губами краплі. Отак давно, ще малим, лежав у житі, дощиком скроплений, а від хижі материн голос кличе, кличе… Закінчився дощик, і голос зник. Хіба горить для нього в якійсь хижі вогнище? Хіба в нього рід? Нікого немає… А обіцяв же діду Копію берегти рід, просити у богів для нього доброї долі… А хіба не благав, не приносив жертви, не зволожував кров’ю губи Перуна?
Ніхто не допоможе, усі забули про них, огнищан… Після них завжди залишається пустка. Але чому? Хіба не любили і не вміли будувати хижі, кувати залізо, садити дерева? То чому ж усе зроблене ними палиться і нищиться, а самі вони з мотузками на шиях ідуть у безвість?.. І тіла їхні здригаються під ударами нагаїв лютих кочівників… Жорстокість і здичавілість у них в усьому: у вузьких очах, у пронизливих голосах, у рухах, хапливих і різких, в іржанні коней. Жорстокі й немилосердні усі… І цей молодий печеніг теж. І як Росько, що вважав себе сильним і спритним, міг датися йому до рук без опору? Сором обпікає хлопця, лють роздирає груди. Притулитися б ними до росяної трави, але земля під ним тверда й гаряча. Не вбирає в себе звуки, а відбиває, мов бубон, і котяться вони кудись, довго не вмираючи. Пустити б і свій голос, щоб досяг рідної весі. Але що там знайде, хто відгукнеться на його крик? Увесь рід розпорошений по чужих весях і землях.
Коли вітер дме від ханського намету, він чує їхні голоси, розпачливі й страдницькі. Ось наче щось дядько Родь мовить, заспокоює родовичів… На якусь мить Роська боляче пронизує надія. Так птах у перевісищі тонко писне, коли майне над ним тінь вільної подруги. Видалося, що і він теж вільний. Перун уклав йому в руки страшну силу, а в груди сміливе серце, і оце йде степом, сягаючи головою хмаринок, і вони лоскочуть йому повіки. Росько ступає широко, сягнисто, бо дике поле незміряне, велике, а він мусить поспішати… Йде визволяти своїх родовичів… Знесе одним помахом меча оці юрти, оцих людей у кожухах, білий намет хана… Хтось боляче штурхає у бік.
— Вставай, підводься, клятий русе! — Печеніг смикає за мотузок, і біль пропікає затерплі руки.
Росько тамує стогін і поволі зводиться на ноги. Спідлоба дивиться на молодого воїна, палить вогнем ненависті. Той теж гостро втупив погляд в його очі, короткий спис наставив. Стояв над вогнищем, що затухало у ямці, і дим виповзав з-під його ніг. Якийсь воїн зупинив біля них коня, роздер рота в глумливій посмішці:
— Запитай у нього, чи не бачив твого батька… Він до русів збирався миритися і нас кликав…
Очі молодого печеніга зблиснули, але не посмів кинути погрозу тому, хто сміявся з нього. Замахнувся на Роська ратищем:
— Йди, клятий русе!.. — запалюючись люттю, вигукнув: — Йди, а то вихоплю шаблю і відрубаю вуха!.. Ти моя здобич, хан віддав тебе мені. Що заманеться, те й зроблю з тобою. Чуєш?
Росько підвів очі, зціпив зуби, стримуючи стогін, і рушив, похиливши голову. Бо куди йому дивитися, що знайде попереду? Тільки безнадію… Чомусь згадав хана, його хижу посмішку в ту мить, коли молодий печеніг похвалявся, що впіймав руса. Хан дивився не на Роська, а на свого воїна. Щось було в його погляді, посміху гадюче, затаєне… Але що і чому це зараз спало на думку?
Рухалася степом орда… Погойдувались на високих колесах вози, табуни коней здіймали над нею хмари куряви, і кричало над ними вгорі вороння, мовби задихалося…