Білогривий повід натягує, у поле рветься, Роська заохочує. Чим довше стоїть серед сонного кочовища, тим нетерпеливішим стає кінь. Ось він заіржав, високо піднявши голову, затанцював на місці, мовби пробуючи силу своїх ніг. Один з ханських охоронців підняв голову, безтямним поглядом довго вдивлявся у ніч, а потім знову прихилився до списа. Росько сховався за коня і, заспокоюючи його, гладив по шиї.
Коли небезпека минула, тихцем повів його туди, де спали полоненики.
Зупинився над ними, гострий жаль і туга витіснили з душі страх за власне життя. Навіть сон не міг стерти з їхніх облич страждання і безнадію. Болісно скривлені вуста, глибоко запалі очі, судомно стиснуті руки. Чомусь нагадали вони Роськові руки Брича, які він тягнув з порубу. А хіба зараз огнищани не в порубі? Тільки дуже великий він, небо в нього — стеля, а стіни від краю до краю розступилися… Зіркам вільно тільки тут, зірветься якась, спалахне на півнеба, висвітлить лиця полонеників і зникне. І тоді ще темніше стає і безжально б’є в груди відчай.
Як порятувати родовичів, чим допомогти?
Ішов, а сам щомиті очікував, що в спину вдарить розпачливий крик Ілька, який втратив не тільки батька, а й полоненика і зброю. Тоді схопляться ханські охоронці, воїни кинуться звідусіль на Роська, тоді уже неминуча смерть.
— Дядьку Родь, дядьку Родь!.. — тихо окликав і зазирав в обличчя сонних огнищан. А вони тулилися один до одного, припадали до землі й ладні були б ніколи не прокидатись. Ходив між ними, аж поки старійшина не відгукнувся. Лише по голосу й упізнав, бо дуже схуд, широкі плечі ледь прикривала пошматована сорочка. Підвівся назустріч і захитався. Наче примара, а не колись могутній чоловік, стояла перед хлопцем.
— Росько… ти… з Білогривим… — Виставив наперед руки і, шиєю крутонув, видихнувши. — Рубай швидше мотузок, бо зараз прокинуться кляті вовки! Буди людей, тільки тихцем! Чуєш, тихцем, щоб не полякались, шум не зчинили!..
Та де там тихо! Огнищани, спросоння нічого не втямивши і гадаючи, що прийшла воля, радісно загомоніли. І мовчазний степ ожив голосами, вітер підхопив їх, розніс по кочовищу. Декому ввижалося, що то не юрти лихих кочівників навкруг, а копи жита, що самі вони на пожні лягли спочити. І очі туманились сльозами полегшення й шукали стежину до рідної хижі. Та де її знайдеш, коли кругом налита темінню ніч, а зранені ноги шмагає колюча, жорстка трава? А біля ханської юрти заворушилась охорона, уже біжать печеніги, відганяючи сон погрозливими вигуками.
— Розбігайтесь, огнищани!.. Розбігайтесь!.. — гукнув старійшина, уже не криючись: — До річки тікайте, там плавні!.. Я поведу вас! Ось я! Гайда!
Посунули гуртом, штовхаючись і спотикаючися, боячись втратити голос старійшини. Підхоплений єдиним поривом, подався за ними і Росько, тягнучи за повід коня. Той злякано хропів й високо задирав голову. Надія на врятування гнала огнищан нестримно. І ось уже очі впіймали зблиск води, місячну стежину аж на той бік. Швидше туди, ступити на неї, таку тверду й блискучу. Перебіжать по ній один за одним, а потім вона обломиться під ногами переслідувачів, і духи водяника затягнуть їх на дно…
Біжать… Аж дух забиває і уже дихати нічим. Здається, що вітер змотав у клубки все повітря і покотив кудись. А в груди вливається темрява. Та не вдалося добігти до ріки, бо враз шлях перетяла несамовите і пожадливе:
— А-а-а!.. А-а-а.. — І чорні тіні метнулися навперейми, збиваючи і топчучи огнищан.
Вони, мов наткнувшись на стіну, зупинились, а потім кинулися врозтіч. У цій метушні Росько загубив дядька Родя. Вистрибнув на коня і аж тоді побачив зовсім близько його високу постать. Приземкуватий печеніг гнав його назад, до ханської юрти. Вигукував щось дике і вимахував над головою арканом. Ось мотнув його, і старійшина звалився в траву. Ще зопалу схопився, але печеніг, відкинувшись тілом назад, знову збив його. Росько відчув, як поважчала шабля в руці, вдарив коня. Печеніг не чекав нападу і не встиг навіть голови повернути. Випустив з ослаблених рук аркан і упав навзнак. А старійшина вже виплутував тіло із зашморгу.
— Швидше… дядьку Родь, підводьтесь, бо біжать уже! — нахилився з коня, за руку вхопив: — Сідайте на Білогривого!
— А витримає мене? — на мить завагався старійшина і додав: — Хоча що там від мене залишилось. — Говорив так спокійно, так неквапливо всідався, наче й не свиснула стріла біля вуха, наче то не на них шаблюками вимахували печеніги.