Білогривого не треба було підганяти. Розпачливе волання полонеників, дике виття кочівників підхльостувало і вказувало шлях — в ніч. За ними ще спробували гнатись, але темінь сховала втікачів. Ще якийсь час печеніги могли чути, як під могутніми копитами Білогривого дзвенить земля; але згодом усе вщухло.
Наступного дня і ще одну ніч Росько і старійшина, хоч як вдивлялись і вслухалися, але нічого не помічали позаду. І уже тоді, коли гадали, що уникнули погоні, збили з сліду переслідувачів, далеко в долині з’явилися темні цятки. У сонячному мареві очі не могли розрізнити, де вони пливуть: у небі чи на землі. Спочатку втішали себе, що, може, й справді то зграя птахів летить небокраєм. Бо хто може безборонно блукати у цьому безмежжі, де панують лише сонце і вітер. Тільки їх лиха доля закинула сюди, але боги допомогли втекти з полону, оборонять і від усілякої напасті.
Білогривий міряє підтюпки степ, то пірнає у трави, мов у річку, то виносить їх на пагорби, облизані вітровіями, ніби злітає під самісіньке небо. Сонце ближчало, обгортало духмяною і спекотною хвилею. У такі хвилини Росько придержував коня, бо здавалося, що пагорб сам пливе нечутно, несучи їх на собі. Та коли повертався назад, то це відчуття відразу ж зникало. Цятки невпинно наближались, і тепер уже не було сумніву, що то погоня.
— Печеніги! Вони наздоганяють нас, — неголосно сказав Росько.
— Все ж таки винюхали, поганці,— обернувся назад дядько Родь. — Тепер їх не так просто позбутися… Хоча б швидше ніч…
Росько глянув на сонце, похитав головою, але нічого не відповів. А сам подумав, що, може, натраплять на якесь поселення руських людей. Там перечекали б. Покрутилися б печеніги та й подалися б назад. А вони попередили б про те, що хан Куря збирає велику орду, щоб війною на Київ іти, та й подалися б самі до своєї весі. Бо рід огнищанський ще не загинув, коли є старійшина. Тільки в котру весь їхати, не знав Росько.
Але ніде жодного димка не видно. Куди не глянь, пустка на всі боки, навіть байбаки в нори поховалися, тільки гадюччя скручене то тут, то там виблискує. Непривітно скрізь, ворожнечею віє звідусіль. Від цього тиша ніби стискає і серце давкою грудкою колотиться в грудях.
Річка зблиснула між зеленими травами. Перезирнулися Росько і старійшина, а Білогривий потягнув ніздрями повітря і сам у той бік повернув… Річка виплеснула перед ними свою широчінь, гребені хвиль перегородили її від краю до краю. Може, духи допоможуть, і котрась із них підхопить, перенесе їх на той бік. Рідні ж вони, плинуть біля їхніх весей, землі їхньої торкаються. І аж ось куди добігли, в чужі степи, й пороги їх не порозбивали.
Припали до води, п’ють і ніяк не можуть напитися. Солодка вона їм, така, що, здається, п’ють не воду, а воля вливається у груди. Та підвели очі, глянули перед собою, і річка кригою взялася, холодом скувало ноги й поворухнуться ніяк — на протилежному березі вершники в баранячих шапках гарцюють. Щось вигукують, арканами вимахують. Здалеку везли вони їх, щоб русів пов’язати міцно, щоб уже більше не випорснули з самих рук. Хан наказав не випустити їх з поля, щоб не попередили київську княгиню про близьку небезпеку.
Аж не повірив очам своїм Росько, коли печеніги стали спускатися крутим берегом до води. «Згинь, маро!.. Згинь, клятий злий дух!..» — шепотіли вуста, а погляд блукав по річці вгору-вниз, мовби запитуючи: «Як же це вона, така могутня і стрімка, не може взяти під свій захист нас двох, зморених і гнаних». А може, водяник спить о цій порі, бо ж сонце палить немилосердно? Заліг на глибині, де джерело холодне б’є і струмінь вимиває з-під скель чистий пісок. Треба крикнути гучно, вкласти в голос усю силу, щоб воду сколихнув, вирвав зі сну водяника. Нагадати йому, що це він, Росько, кличе, просить захисту. Хіба забув, як змалечку виколисував його на своїх хвилях, лоскотав білою піною? А ще сказати б, що це Росько взимку пробивав лунки для його духів і завжди приносив жертву. Треба про все нагадати. От тільки відшукати б те місце, де він спить. Кажуть, що там вода бурунами клекоче і роями бульбашки злітають.
Провів ще раз поглядом по річці, але нічого не помітив, навпаки, вона зовсім заспокоїлась і навіть зникли хвилі, лише одна до берега прибилася, схопилася за траву. Тягне її за собою, у воду. Росько розгублено глянув на дядька Родя, невпевнено спитав:
— Попливемо?..
— Куди?.. Прямо під копита печенізьких коней? Виловлять арканами, краще вже до водяника в роби… Гайда у степ!..
Та степ уже не розступався перед ними, і земля не лягала рівно під копита Білогривого, а він сам шукав її. І дедалі частіше не знаходив, спотикався, здригався усім своїм могутнім тілом. Трава вже не стелилась під ним, а збивалась цупкими жмутами, і копита важко виривалися з них. Росько невідривно дивився вперед і щоразу, коли кінь спотикався, в ньому наростав розпачливий зойк. Але він міцно зціплював зуби і тільки важко дихав. Його молода душа рвалася до небокраю, усе в ній волало: «Швидше, швидше!» А ще благала духів землі, щоб позаду них розкололи вони твердь чи проорали своїм невидимим ралом глибоку борозну, в яку з розгону упали б оті безжальні й затяті кочові люди. До духів вітру зверталась душа, щоб вихорів наслали на ворогів, нехай би закрутили, кучугурами піску завалили. Духи неба, наймогутніші й наймилосердніші, наженіть на землю чорних хмар, щоб вони в печенігів зір забрали, стіною непроникною стали перед ними. Росько вірив, що так станеться, що боги почують його благання і відгукнуться. Помітять їх серед цього безмежного степу й одвернуть смертельну небезпеку.