Старійшина Родь не звертався ні до богів, ні до духів, і не було в нього віри на порятунок. Але душа його не металась у розпачі й відчаї і нікого не кликала на поміч. Єдине гризло його серце, що прийме смерть далеко від рідної весі, далеко від могил своїх предків. Передчуття неминучої загибелі туманило його очі.
І невимовно гірко стає старійшині від того, що нікому буде сотворити над ним тризни, що не попливе в свою останню путь по річці в човні, видовбаному з сосни родовичами. Зла сила зігнала огнищан з рідної землі, розвіяла по білому світу. Загинув рід, нема вороття… А Росько? Хіба й на нього чекає смерть? Він же вміє з богами говорити, на нього ж Перун свій знак поклав. Старійшина гладить поглядом біляве волосся, засмаглу міцну шию, широкі плечі… Ні, він не повинен загинути, не повинен… Останній вільний огнищанин на цій землі.
Як уберегти його? Якби Білогривий ніс лише одного Роська, то печенізьким коням нізащо не наздогнати б його. Їхні коні теж устеляють степ піною. Обертається назад — погоня вже близько. І у вузьких очах кочівників бачить нещадний вогонь смерті.
Душа його твердіє і упокорюється неминучості. Тільки хоча б на мить відчути під ногами ту землю, яку змалечку сходив босоніж, вийти на крутий берег біля кузні, глянути на річку, далекі луки, по яких зараз бродять бусли. Підставити обличчя вітрові, вдихнути його для останнього войовничого крику. І коли побачив на високому пагорбі дерево, спрямував коня до нього. Колись це була могутня сосна, кора якої палахкотіла на сонці чистим вогнем, немов полум’я вихоплювалось із глибини землі. Орли гніздилися на ній, і молоді птахи падали вниз, пробуючи ще слабкі крила. Та хіба вистояти сосні проти степових вітрів — висушили і зломили вони її. Залишився від неї лише стовбур. Стояв білий і рівний, як бойовий спис. Старійшина зістрибнув з коня і підійшов до нього, провів рукою по дереву. Стовбур був гладенький і теплий. «Сонце часто зупиняє на ньому свій погляд… Отож і мене бачитиме завжди, душу мою не залишить напризволяще, а поведе за собою в мою рідну землю», — глянув під ноги, підібрав і відкинув кілька сухих гілок, ніби розчищаючи для себе місце.
— Дядьку Родь, ви чого? — запитав Росько, і раптом страшний здогад промайнув у його очах: — Ні, ні, не треба! Не залишайтеся!.. Білогривий сильний, ми втечемо від погоні. Гляньте, уже вечір надходить! А то я теж з вами… — голос Роська урвався.
Старійшина похитав головою:
— Боги визначили під цим деревом кінець мого життя. Я чую голоси своїх предків, вони кличуть мене до себе…
Росько хотів заперечити, але дядько Родь зупинив його владним помахом руки:
— Я ще можу трохи прожити, але тоді я вкраду життя в тебе. З нас двох може врятуватися лише один. Я, старійшина Родь, велю тобі їхати по руських землях і попереджувати про небезпеку!.. Нехай готуються до брані з кочовими людьми!
Росько впав на кінську шию, занурив обличчя в білу гриву. Старійшина підійшов до нього, легенько доторкнувся:
— Не побивайся за мною, така воля богів… Нема більше на світі огнищан, але багато родів на нашій землі, вони приймуть тебе… Бо всі ми — один великий рід, ім’я якому Русь. Їдь до них, попередь! — І він плазом шаблі вдарив коня.
Кінь злякано захропів і пустився чвалом через видолинок. Росько ще міцніше вчепився в гриву, плечі його здригалися. Білогривий. Оце й усе, що в нього залишилося від минулого…
Старійшина залишився наодинці з світом. Випростався, глянув з пагорба — і далеч відкрилася перед ним незмірна. Річка переорала степ, і він уклонився їй:
— Пропустиш мою душу в рідну весь… — Мовив до трав: — Ростіть густі й високі, щоб звір усілякий водився серед вас. А ще прошу, коли руські люди з полону втікатимуть, то щоб схоронили…