— Київський купець додому добивається… З Хозарії повертається, багато худоби набрав і табун коней гонить.
Передні вози, наштовхнувшись на лаву бродників, зупинились. Над валкою заклубилась хмара куряви. Ось з неї вихопився вершник. Угледівши бродників, рвучко зупинив коня.
— Що за одні? Чого заступили шлях? Я київський гість Крутій. Торгував у хозарських землях, додому повертаюсь. Маю від князя дозвіл на проїзд у його землях.
Уш виступив наперед, махнув своїм товаришам, щоб опустили списи й луки.
— А тут землі не княжі.— Подумав і додав: — І не боярські… Тут ми владарюємо, бродники. Чув про таких, а може, й зустрічався колись?
Купець при цих словах схопився за меч, заволав:
— Люди, люди! Сторожа, до мене! Ось ці голодранці князя гудять, добро намірились забрати! Ми будемо оборонятись. Чуєте, ви? — І замахав на бродників мечем. — Ми вас порубаємо, кляті здирники. Свого добра не нажили, то на чуже зазіхаєте?.. — погрожував, а в самого очі злякано бігали.
— Не пащекуй, київський купець! — урвав його мову Уш. — Не кляни нас марно, бо огніваюсь — тоді ніщо тобі не допоможе. Слухай уважно, щоб утямив усе добряче. Цього разу ми не зачепимо тебе, хоч у моїх хлопців руки так і сверблять розв’язати твої міхи. — Обернувся і весело, заохочуюче підморгнув бродникам. Але ті дивилися похмуро й погрозливо. — Не зачепимо цього разу, — повторив, — бо така воля нашого ватага. Велів він оцього отрока, — показав на Роська, — до Києва взяти з собою. Вість везе він у руські землі. Орда йде незліченною силою, попередити треба князя, люд у весях, щоб готувалися до бойовиська…
— Печеніги йдуть… печеніги йдуть… Треба вість нести до Києва швидше, швидше… — загомоніли слуги та сторожові воїни купця. Роззиралися, гуртувались ближче до возів, ніби печеніги вже чатували на них у ліску. Тільки Крутій полегшено зітхнув, витер спітніле чоло. Видно, звістка про ординців його не дуже стурбувала. Чіпко оглянув Роська, руки, плечі, наче збирався на них клунок докласти, затримав погляд на Білогривому.
— А кінь чий?
— Тепер його, у хана викрав… — відповів Уш.
— О-о-о, сам Куря їздив? Добрячого товару вартий цей кінь, — заздрісно прискалив око купець.
Росько обійняв за шию коня, немов заступаючи собою, спідлоба кинув гострий погляд на Крутія. Той улесливо посміхнувся до нього:
— Тримайся ближче до мене, отроче. Я доведу тебе до Києва… — ще раз глипнув на Білогривого, не стримався: — Однак доброго коня маєш, князям на ньому тільки їздити, — і, зриваючись на крик, скомандував: — Рушай, рушай!
Ще довго виднілися на пригірку бродники. Стояли нерухомо, і Роськові здавалося, що то молоді дерева вибігли на крутизну і дивляться йому вслід.
Купець вказав огнищанинові місце біля себе, і той слухняно їхав поруч. Чим далі вони від’їжджали від того місця, де його перестріли бродники, тим більшою пихою наливався він. Тепер уже неприховано милувався Білогривим, а Роська ніби й не помічав. Хлопець з ненавистю поглядав на його широку спину, гачкуватий, ніби в коршака, ніс: «Це той жорстокий і підступний купець, який у порубі тримав Брича… Багато робів у нього, біжать за возами, підпирають їх у рівчаках та яругах. А Крутій ще й нагаєм шмагає. Спробував би мене…»
Валка рухалася швидко. Худобу і коней погнали іншою дорогою, де були добрі випаси, залишились тільки вози з поклажею. Тому навіть уночі не зупинялися. Провідник якимсь дивом тримався дороги, мабуть, боги вели його. Це був невисокий чоловік, засмаглий і наче висушений на сонці. Обличчя дрібне, тільки з-під густих брів пильно дивилися сині очі. Йшов попереду і ступав так легко й невтомно, що валка ледь устигала за ним. Це була, мабуть, єдина людина, до якої купець ставився з запопадливістю. Прозивали його Бігун. Молодий огнищанин часто ловив на собі його погляд, і тоді, мовби крізь синяву неба, падав на нього сонячний промінчик. Коли ж Росько якось опинився поруч, запитав:
— Ти й справді вість несеш у Київ? Сам орду бачив?
— Мене печеніги в полон вели, а я утік, — гордо відказав хлопець. А тоді занепокоївся: — А ми встигнемо попередити, не забаримось?
— Устигнемо, звірся на мене… Мене жоден печеніг не дожене… — засміявся Бігун, і дрібні зморшки всіяли його обличчя.
Степова гроза наздогнала валку перед самісіньким ранком. Червоний диск сонця тільки виткнувся з-за обрію, як його затулило чорними хмарами. Сонце ворушилось під ними, кидало сліпучі стріли, які з гуркотом і шипінням пролітали над подорожніми, падали серед дерев, підпалюючи зелене листя. Вода вирувала під ногами, під нею губилась дорога, але Крутій підганяв Бігуна, і той вів валку крізь грозу.