Сам же купець з кількома слугами зупинився під розлогим дубом. Завернув з собою І Роська:
— Нехай вози їдуть далі. Ми на конях швидко їх наздоженемо. А поки що спочинь, хлопче, а то ще звалишся під копита коня, змарнів зовсім… Лягай спочинь, ми тебе збудимо…
Говорив улесливо, аж в рухах з’явилась незвична поспішність. Він метушився перед хлопцем, а сам усе заступав йому дорогу, відтіснював далі, у ліс. Сторожа мовчки стежила за припрохуванням хазяїна, списи тримала напоготові. «Чого це вони на мене вовками дивляться? — зиркав на Крутієвих слуг Росько. — Їхній купець так солодко мовить, так піклується, а вони ладні накинутись на мене». Вибрав під дубом суху місцину, скоцюрбився, зігріваючись.
І відразу ж заснув, мов пірнув у темну воду. Понесла вона його повз береги, високі й зелені. Розгойдувалось гілля дуба над ним, а йому здавалось, що це вимахують крилами сонячні птахи. І жевріє, розростається в ньому нетерпіння, бо знає напевне, що вони зараз скидатимуть на землю своє сяюче пір’я. Від цього чекання серце б’ється гучно-гучно. Ось зблиснуло світло, впало на лице. Йому б руки простягнути, схопити ту пір’їну, а не має сил… «Що ж мені діяти? Пір’я мимо летить, у землю вгрузає. Боги, допоможіть спіймати! Рід свій порятувати! Допоможіть…» — схлипнув Росько і прокинувся.
Сторопіло озирнувся навколо. Де це він? Якийсь ліс, птахи виспівують чисто й дзвінко, дерева обступили, сонце крізь листя пробивається, мерехтить сліпучими цятками по траві, йому повіки лоскоче… Потім згадав купецьку валку, Крутія, його сторожу. Але куди вони всі поділися?
— Еге-е-й… — спочатку тихо, а потім дужче гукнув: — Еге-е-е-й!..
Та голос його загубився серед дерев, навіть птахи не примовкли.
Росько схопився, вибіг на дорогу — на мокрій землі залишилися тільки сліди кінських копит.
— Покинули… забрали коня і втекли… Перуне, покарай того клятого Крутія, покарай!.. — упав на дорогу, загамселив кулаками по слідах, сльози розпачу й відчаю закапали з очей.
Довго лежав, аж поки сонце не зупинилось над ним. Теж завмерло нерухомо, упершись палючими променями в мокру землю. Вони підповзали під Роська і легесенько підштовхували, дихали спекотно в лице.
Тоді він підвівся й пішов дорогою. А сонце гналося за ним і все підштовхувало. Спочатку ніяк не міг зрозуміти, що воно від нього хоче. А потім вжахнувся від думки: «А моя вість? А якщо той підступний Крутій не попередить киян? Орда ж, мабуть, уже зібралася, може, уже й рушила… Я й так забарився… Треба поспішати».
Прискорив ходу, і тепер уже сонце котилося попереду, висушувало дорогу, висвітлювало баюри та рівчаки, щоб не спіткнувся. Скрадався темним лісом, перебігав широкі долини, перебродив ручаї. Ноги його так стомились, що якоїсь ночі загубили дорогу. Тоді він вийшов до річки й подався берегом, проти течії.
І весь час поглядав на той бік, до круті лісисті схили тіснили річку. Десь на них, на високій горі, стоїть Київ. Який він? Кажуть, хижі там великі, кліті в князя та бояр просторі, ніяк добром не наповняться. Круг града вежі високі стоять, і сторожа на них день і ніч чатує. Грізно блищать їхні списи, гострі мечі мають, відлякують вони ворогів. Але ж печеніги задумали напасти. Бо хочуть заскочити зненацька, та й силу велику зібрали. Озирався і назад. Коли траплявся пригірок чи гінке дерево, видирався на них і пильно вдивлявся у той бік, де залишився степ. Кожна хмара, яку вітер гнав від небокраю, сповнювала серце острахом, бо ввижалося, що це курява стоїть над ордою.
Війне вітерець, пробіжить між листям, застрягне десь у дуплі, щоб зі свистом потім вихопитись звідти, а Роськові здавалося, ніби лунають голоси печенізьких воїнів, їхні несамовиті посвисти. Стадо оленів, нажахане ведмежим духом, кинеться крізь ліщину, промчить з тріском крізь її хащі, а там по висхлому болоту, і воно загуде під копитами, мов дерев’яний міст. А хлопця ці звуки підганяють, і він уже не йде, а підтюпцем біжить. Хоч і треба під ноги дивитись, адже берег — не дорога вкочена, а все ж мигцем на річку встигав глянути. Нею наввипередки з ним бігли сонячні промені, залишаючи на хвилях зблиски своїх слідів. Широка й рівна дорога була перед ними, тому й витанцьовували, перебігали по білих косах.
Часто на заваді ставали кущі, що теж забродили далеко у воду, і вона вимивала вирви біля їхнього коріння. Росько остерігався підходити до них близько, бо там щось схлипувало й сичало. На цьому боці ліс зовсім інший, ніж на протилежному березі. Там, на крутих схилах, дерева були низькі й тулилися одне до одного, мов м’які купи зеленого листя. Роськові ж шлях перепиняли високі похмурі дерева, які гули, не здригаючись віттям, темніли стовбурами. Кора на них порепалась, висіла віхтями, оголюючи білу деревину, наче її хтось нещадно порубав шаблями.