З-під них віяв сухий вітер, обпалював тіло, Тоді хлопець заходив у воду, хлюпався в ній. Ногами відчував її нестримний біг і дивувався, що ніде нема їй зупину ні на мить. Мабуть, не має вона ні початку, ні краю. Отак і йтиме він супроти неї день-ніч, ніч-день, аж поки забуде, куди й навіщо прямує. Вечорами, коли зелене листя дерев на протилежному боці загортало в свої купи сонце, з лісів виливалися сутінки, ховали під собою річку. Небо світлішало і аж наче зривалося з місця, пливло кудись, згрібаючи до великих сяючих куп дрібні горошини зірок…
УЗДОВЖ ВЕЛИКОЇ РІЧКИ
Звиклий до мандрів та блукань, молодий огнищанин ішов швидко й легко. Далека дорога, здається, не виточувала з нього силу, а навпаки, наливала тіло ще більшою, непогамовною, рвучкою, аж тіснилася вона в грудях, лоскітливим болем стискала плечі. Кудись мусив її подіти. Обводив навкруг задерикуватим, чіпким поглядом, вишукуючи когось чи щось, до чого можна було б присікатись, на чому зміг би виказати свою кмітливість та непоступливість.
Але ніщо не заступало шлях, не кидало виклик, жодної живої душі. Навіть річка застигла у берегах, розсунула їх широким плесом і упокорилась. Сонце розгладило на ній найтонші брижі, лише де-не-де сліпучо зблискувало, ніби падали з нього у річку золоті краплі сліз, розбиваючи нерухомість води.
Росько не стишує ходи, тільки раз у раз поглядає вгору, чи й справді сонце не зменшується. Ні, наче ще більшає. Здогадливо усміхається, воно ж холодної ночі остудиться, ковалі в далеких землях наклепають нові обручі — й завтра воно знову викотиться велике й чисте.
А по праву руку теж наче вода, тільки зелена й пахуча, у ній пташки купаються, лише сплеску не чути, а легке шарудіння, вдоволене вуркотіння чи сполоханий писк і знову тихо. Ближче до берега трави зовсім мало, зрідка жмутики з-під піску випручуються, а далі густішає так, що й поглядом не проб’єшся. Пора квітування уже минула. Хоч подекуди ще можна було примітити на стеблах білу цятку пелюстки, але й вона вже була напівобгоріла. Вона скручувалась, наче від болю, і Росько знав, що то жар сонця входить у неї, випиває всю її чисту білість.
Жухне, осипається останній цвіт, висихає і порохом вкриває зелену землю. Ніби ніколи й не було його. Та все ж щось залишилось від нього, коли так медвяно й густо пахнуть трави. Пахощі пливуть до річки, і Росько йде крізь них, мов крізь невидимий дим, який обкурює його і змушує стримувати дихання. Щось нагадують вони йому невиразне, але солодке й сумне. І вже не лише пахощі обгортають його, а примішується до них щось схоже на шепіт чи шемрання, ніби хтось іде травами, збираючи насіння, і воно розприскується, дрібне й тверде, крапельками прозорого дощику. А то вчуваються далекі крики, але ні слів не розібрати, ні звуку не впіймати слухом, лише відлуння…
То степи згадались, то вони його манять, свої звуки й пахощі на всі боки розкидають, розвіюють, щоб знайти його, нагадати про себе Але навіщо вони йому? Хіба ж простелиться колись туди до них його дорога? Ці думки позбавляють його душу спокою і врівноваженості, а від цього зникають упевненість та завзятість, які тільки що давали йому снагу стати хоч проти всього світу.
Ось він збиває ноги, зголоднілий, дихає, мов запалений кінь, бо квапиться. Не дав собі спочинку, а куди поспішав? Орда надійде? То й що з того, хіба він не знайде собі безпечної місцини? Заб’ється десь у байрак чи під деревом ямку вигребе і затихне там. Хай там хоч що колотиться навколо, а він виживе, знову для нього світитиме сонце, вітер студитиме розпашіле обличчя, а дощ обмиватиме тіло. Як добре стояти під літньою зливою, скинути сорочку і підставляти під теплі струмені груди, плечі, підвести голову й захлинатись у воді, відпирхуючись і ковтаючи її! Небесна вода чиста й прозора, поки не впаде на землю. Якщо набрати її в пригорщі, то здається, ніби тримаєш у долонях крихітку неба. Вона не має смаку, а тому очищає тіло, вимиває всі хвороби, збігають вони разом з нею і стікають глибоко під землю.
Тож чому не прагнути жити, щоб викупатись під теплими дощами? Хіба це не краще, ніж поспішати, прямуючи до небаченого ніколи Києва? Та й ще невідомо, чим для нього скінчиться оця подорож. І раніше сумніви й невпевненість охоплювали Роська, коли він думав про княжий град, намагався подумки уявити зустріч з княгинею Ольгою. Найчастіше бачилася пишною і гамірливою. Ось він іде, навкруг палахкотять вогнища, гарячим вітром тягне від них, стіною дружинники стоять у кольчугах та блискучих шоломах, кожен з мечем оголеним на плечі. Уздрівши його, вдарили вони мечами по щитах, і все навкруг задзвеніло, загримотіло, аж гайвороння сполохано знялося в небо і закружляло над градом, гадаючи, що то земля розкололась. А біля дворища княжого дівчата у вікнах стрічають його, серед них і Літану вглядів, щось силкується вона йому сказати, навіть губами ворушить, а вголос вимовити не сміє, бо на ґанку стара княгиня вивищується. А Роськові здається, що стоїть вона на дівочих плечах. Їх багато, тих дівчат. І хоч убрані вони, мов на Купала, їм зовсім не весело, в очах кожної туга й затаєне благання. Він розуміє чому, бо зібрано їх з усіх підвладних земель, степових і лісових, щоб слугували та догоджали княгині безмовно. Не відпустить вона вже нікого з них, звікують на її дворищі, за високою стіною града. Тож хіба не журитимешся, не побиватимешся за рідною стороною десь у закутку? І хіба замінить її вбрання та князівська ласка?