Скрипіли вози, сюди й туди носилися вершники, ревіла худоба, яку гнали між возами чи й прив’язану до возів.
Залишивши Полоцьк, валка потяглася до Новгорода. Перед у ній вів зі своїми дружинниками Добриня. Воєвода озирався вдоволено. Місто догоряє, валка з добром вийшла довжелезною, славно потрудилися дружинники. Віднині Полоцьке князівство припинило існування. А землі його відтепер належать Великому Новгороду. Правда, тільки до Смоленська. Але це лише початок, буде-таки похід на Смоленськ, і тоді дорога відкриється й на Київ.
Задоволений Добриня, славно потрудилося його воїнство. Дні Ярополка вже лічені, Рогнеду, примхливу і горду красуню, знамениту своєю вродою, яку вже зібралися везти в Київ до великого князя Київського Ярополка, за якого вона була перед тим посватана, повезли… Не до Києва, не до Ярополка, а на північ до Новгорода, незрозуміло їй самій, в якій якості – наложниці, рабині чи жони. Чи як здобич новгородських грабіжників? Мабуть, усе разом – і те, і те, і те, і те…
І хоч Володимир, зґвалтувавши її привселюдно, спаливши її рідне місто, вбивши батька та братів, раптом оголосив її своєю жоною і наказав воєводі Добрині відвезти її, княгиню полоцьку, до Новгорода і поселити в княжому теремі. Сам він у ті дні був зайнятий підготовкою походу на Київ, тож Рогнеда його майже не бачила.
Рогнеду схопили, в чому була, посадили до візка з шатром і – гайда. Слава богам, що хоч не погнали пішки, як гонять рабів. Попереду і з боків візка скачуть вершники, старший навіть догоджав їй і виконував в дорозі її забаганки, стежачи, аби до неї не приставали варяги. А коли стрічні питали, кого це везуть, вершники скрива посміхалися:
– Жону Володимира веземо, любку-голубку його.
Рогнеда вже й сама почала думати, що вона – жона новгородського князя. Та й у Новгороді її поселили в Рюриковому городищі, в княжому теремі, дівиць їй прислужувати призначили.
Іноді заявлявся сам воєвода Добриня, на ходу питав: як живеться, чого бажаєш? Кажи, будь-яка твоя забаганка буде вволена.
– Додому хочу, у Полоцьк…
– А ось про це, красуне, забувай! Та й з Полоцька одне попелище залишилося. Батько твій, сама знаєш, де нині – у світі предків. І князівства твого вже немає. Землі його тепер належать Великому Новгороду. Та й для чого тобі Полоцьк, як ти вже, хе-хе, жона Володимира, котрий сьогодні новгородський князь, а завтра, дивись, буде й київським…
І Рогнеда почала думати, що вона й справді жона новгородського князя, а не його рабиня чи воєнна здобич. На той час вона вже була вагітною. Утішала себе: як би там не було, а її діти будуть спадкоємцями Володимира на столі.
І вже як зовсім почала заспокоюватися, зненацька дізналась, що вона не перша у Володимира. У нього вже є законна жона, варязька принцеса – на ній Володимир женився, коли два роки тому, втікши з Новгорода, жив у Швеції при дворі тамтешнього короля! Грім серед ясного неба. Не вона, не Рогнеда, перша! І ще виявилось, що варяжка вже народила Володимиру сина. Той син згодом і успадкує батькові владу.
Не йняла віри. Маючи жону по закону і сина від неї, Володимир її, Рогнеду, оголосив своєю жоною – де ще таке бачено, де чувано?
А якось перестріла її в теремі вона, жона його, варязька принцеса Аллогія. Зверхньо на неї глянула, пишну губу закопилила.
– Кажуть, ти вважаєш себе жоною Володимира, – глянула насмішкувато і зневажливо водночас. – Затям, дурненька: жона князя Володимира – це я. А ти – наложниця, з чим тебе й вітаю. Наложниці в нього були й до тебе і після тебе будуть, а я, жона, – одна.
Рогнеда, сама того не очікуючи, раптом засміялась – з незрозумілою їй злістю. На кого? Чи бува не на саму себе? Але – бадьорилась.
– Ти – одна? Жона у Володимира, який без жінок – усе нових і нових – ні ступнуть, ні дихнуть не може? Одна? Проснись, варяжко! Та в нього таких жінок, як ти, ще буде та буде. Чи вже є. От я – друга, а після мене, певно, буде й третя… Після третьої – четверта… Князь до жінок жадібний. Та й що це за князь, як у нього одна жінка? Такого на Русі не буває.
Бісова варяжка була таки гарна – рудувата, аж вогниста, з ластовиннячком на носику, з синіми-синіми очима… І де вона така взялася? Рогнеда на мить аж позаздрила суперниці.
– Це ти себе втішаєш чи мене? – нарешті озвалась варяжка, і синьо-весняні її очі потемніли, як перед негодою.