І три мови поміняв за цей-таки час: давньоєгипетська – коптська – арабська. Сьогодні колишня Країна фараонів та пірамід вже йменується як Арабська Республіка Єгипет.
Подібних прикладів зміни однієї релігії іншою (переважно язичництва на християнство) можна наводити ще і ще. Тож Київська Русь тут не є ані винятком якимось, ані унікумом, що стару віру поміняла на нову, язичництво з прадідівськими богами, яким тисячу літ поклонялися, на нову, заморську. І Русь (і ми сьогоднішні) від цього тільки виграли, вийшовши з дрімучих лісів, відмежувавшись від волхвів та старих богів, прямуючи до Європи, себто стали тими, кими нам і належало бути – європейцями. Але поміняти стару віру на нову, старих богів – на одного бога – було ой як непросто…
Але іншого виходу, як хрестити Русь, у Володимира не було. Та й час уже було виводити Русь із віковічних лісів – вона того була варта.
Повернувшись із Криму християнином, князь наказав будувати дерев’яні церкви по тих місцях, де раніше стояли кумири ідолів.
Нестор, «Повість врем’яних літ»:
«І коли прийшов, повелів звергнути всіх кумирів: одних порубати, а других попалити. Перуна ж повелів прив’язати коневі до хвоста і волочити з гори Боричевим узвозом на Ручай, а дванадцять мужів приставив бити його жезлами. І робили це не тому, що дерево може відчувати, а для наруги над бісами, що спокушали цим образом людей, – хай прийме відплату від людей. Великий єси, Господи, і дивні діла твої! Вчора був шанований людьми, а сьогодні зневажений. І коли тягли Перуна Ручаєм до Дніпра, оплакували його невірнії люди, бо ще не прийняли хрещення. І, притягнувши, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир [до нього людей], кажучи: «Якщо де пристане, то відпихайте його від берега, аж доки не пройде пороги, тоді залишите його». Вони ж виконали, як було звелено. І коли пустили Перуна, і пройшов він через пороги, викинув його вітер на рінь, що й до сьогодні називається Перунова рінь. Після цього Володимир послав своїх посланців по всьому городу сказати: «Якщо завтра хто-небудь не буде на річці: чи багатий, чи вбогий, чи жебрак, а чи раб, – той буде ворог мій». І почувши це, люди йшли з радістю, раділи і говорили: «Якби це не було добре, не прийняли б цього князь і бояри». Ранком [наступного дня] зійшов Володимир із царициними і корсунськими попами до Дніпра, і зійшлось людей без ліку: і ввійшли всі в воду, і стояли у ній по шию, а другі до грудей, малі біля берега, інші тримали дітей на руках, дорослі бродили, а попи ж стояли і творили молитву. І було видно радість велику на небі і на землі: стільки душ врятованих! А диявол стогнав, приказуючи: «О горе мені! Прогнаний я звідси! Тут думав мати житло, бо не було тут учення апостольського, не знали тут Бога, і радів я із служіння тих, що служили мені. А тепер я переможений невігласом, а не апостолами і мучениками, і вже більше не буду царствувати в цих землях».
Охрещені ж люди розійшлися по домівках своїх. Володимир був радий, що пізнав Бога сам і люди його, подивився на небо і сказав: «Боже великий, що сотворив небо і землю! Зглянься на нових людей своїх, дай же їм, Господи, пізнати тебе, істинного Бога, як пізнали тебе країни християнські, і утверди в них віру правильну і неухильну. Поможи мені, Господи, проти супротивного ворога, надіюся на тебе і на твою силу в перемозі над його підступами». І, сказавши це, повелів будувати церкви і ставити їх на місцях, де стояли ідоли».
Сам же Володимир, прийнявши хрещення (під ім’ям Василія), будучи сліпим, за образним висловом літописця, після хрещення дивовижно «прозре».
І скаже митрополит Іларіон на всі майбутні віки:
«Тоді почав морок язичництва від нас відходити, і зоря Православ’я почалася». Але це була справді лише зоря, адже до повного торжества православ’я на Русі ще було дуже далеко.
Але зоря вже засяяла, і в Європі почала народжуватися нова Русь, велика і славна.
Сказання п’яте.
…І благала волхвів: заворожіть мені гостре залізо для задуманого…
1
І коли Володимир Святославич офіційно проголосив християнство державною релігією Київської Русі, то цим врятував престиж візантійських імператорів.
«Хоч і бликнула на Русь наша сестриця, – казали вони, – але ж навзамін християнство захопило її! Ми ще й легко відбулися. А Анна… Сестриця наша най буде щаслива у стольному граді Русі – все ж таки це велика держава і незабаром стане ще значнішою. І буде нашим надійним союзником. Та за це можна віддати хоч усіх Анн імперії!»
Але це був лише початок родичання візантійських імператорів з руськими князями. Сватами їм ще доведеться бути. Минуть роки після того, як Анна стала жінкою Володимира Святославича, і візантійському імператору Костянтину IX Мономаху доведеться віддати свою дочку, царівну Марію, за руського князя Всеволода, сина Ярослава Мудрого. І – нічого. А синок від того шлюбу русича та візантійки, себто Володимир (так-так, знаменитий Мономах) прославився, як один з кращих князів Русі.