Року 1459-го Папа Римський Пій II зібрав було собор для обговорення Хрестового походу з метою звільнення Константинополя, але похід – крім чергової балаканини – так і не відбувся.
Константинополь став Стамбулом, а Візантія – Туреччиною, і турки звідтоді кажуть, що то їхня «споконвічна земля». І батьківщина, зрозуміло.
Візантійська імперія припинила своє існування, увійшовши до складу Османської імперії. Зникнувши зі світу, Візантія безслідно таки не зникла. Свого часу вона справила величезний вплив на духовно-культурний розвиток східного слов’янства. До історії буде навічно закарбовано: Візантія створила блискучу культуру, вочевидь найблискучішу, безсумнівно, єдину, яка до XI ст. існувала в християнській Європі. Константинополь залишався протягом багатьох століть єдиним великим містом християнської Європи, що не знав собі рівних за розкішшю. Своєю літературою і культурою Візантія справила значний вплив на інші народи. Пам’ятники, що залишилися від неї, і величні твори мистецтва показують нам високий рівень візантійської культури.
І багато сторінок можна помережити словами, що розповідатимуть про той значний вплив, що його справила християнська Візантія на східних слов’ян і, зокрема, на Київську Русь, пославши їй християнство – разом з принцесою Анною…
Анна допомогла християнізувати населення українських земель.
Але самої Візантії не стало.
Анні Романівні пощастило, бо їй не судилося дожити до загибелі її батьківщини.
Правда, у другій половині свого життя вона мала вже й другу батьківщину – Київську Русь, на вівтар якої вона й віддала себе, де народилися її діти і прийшла до неї єдина її любов, але й своєї батьківщини вона не забувала. Як не забувала й Візантія свою принцесу на далекій Русі. І пішла Анна з цього світу впевнена: хоч вона й смертна, але батьківщина її вічна.
Два з чимось століття їй було затишно лежати у спорудженій нею та чоловіком-князем Десятинній церкві в мармуровому саркофазі поруч з любим її серцю князем Русі, але…
Року 1240-го татаро-монголи, захопивши Київ, знищили разом з ним і Десятинну церкву. І хай вони тоді сплюндрували Київ, але ж Київська Русь, на відміну від Візантії, звідки прийшло до нас християнство, не щезла з планети Земля – сьогодні вона зветься Україною.
І разом з українками Анна, княгиня київська, підтверджує слова невмирущої пісні:
2
У дев’ять неповних рочків, ще, по суті, дитину, Володимир посадив Ярославчика княжити в Ростові. У дев’ять років глава, як би ми сьогодні сказали, області, краю, регіону! Але це було звичним для правлячого князя, сини якого ще малі. Такого малюка силоміць відбирали в матері й відправляли на княжіння – як у заслання.
З княжичем у новий край прибула й добра дружина – вона й наводила там лад та приборкувала тих, хто ще не хотів визнавати над собою владу Києва, але змушений був те робити – дружина маленького князя була безжалісною до таких сепаратистів, як і боярин, котрий правив від імені Ярослава. Заодно дружинники навертали в християнство тамтешніх слов’ян-язичників. І справа ніби просувалася успішно, юний князь ріс собі, виростав на князівстві, потроху стаючи вже підлітком – вельми, до речі, кмітливим, все схоплював на льоту.
Тож і не дивно, що коли у 1010 році в Новгороді помер первісток Володимира Вишеслав, який там від імені батька князював, Володимир раптом послав туди малолітнього ще Ярослава. Новгород за значенням був другим на Русі містом, тож туди треба було послати надійного паростка княжого сімейства – таким Володимир визнав Ярослава. І молодий князь виправдав батькову довіру, швидко став відомим у тих землях, налагодив добрі стосунки зі Скандинавією, там женився, взявши собі за дружину дочку шведського короля Олафа III Скоткоунга – Інгігерду, в хрещенні Ірину. І жив з нею, казали, в злагоді та любові. Що теж для княжого роду і звичаїв було рідкістю. (Правда, до Інгігерди-Ірини він уже перебував у шлюбі, але ім’я першої його жони не збереглося, відомо, що вона народила йому сина Іллю, який помер у 1034 році).
Цілих 25 років просидів Ярослав на півночі Русі у славному і знаному в тих краях Новгороді – виріс, змужнів, вже сам водив раті на бій проти ворогів.
Але року 1014-го літописець Нестор напише: «Коли Ярослав був (княжив) у Новгороді, давав він за умовою до Києва дві тисячі гривень з року в рік, а тисячу роздавав у Новгороді дружині. І так давали всі новгородські посадники, а Ярослав не давав (себто перестав давати. – В.Ч.) цього в Київ батькові своєму. І мовив Володимир (треба гадати перед тим добре розгнівавшись на ще вчора улюбленого сина. – В.Ч.): «Розчищайте шляхи й мостіть мости», бо хотів іти війною на Ярослава, на сина свого, але розхворувався».