Крім князя Володимира та його синів Бориса і Гліба, на санях доправлялися до місця поховання також тіла Ярослава (1054), Святополка (1113 р.).
Цей звичай ще довго побутував у Росії й в Україні, а в Карпатах і до недавнього часу. У сани часто впрягали волів. Цікаво, що залишки обгорілих саней були знайдені в одному з поховань Костромської області.
Як правило, жалобна процесія, увесь ритуал поховання проходили під плач жінок, які демонстрували невтішність втрати. В усякому разі, зовнішній бік цього видовища мав досить трагічне забарвлення, оскільки жалібниці та близькі іноді дряпали собі обличчя, завдавали ран, стригли волосся. Як зауважує Л. Нідерле, «ці голосіння були уже не виявом справжнього горя від утрати умерлого, а обрядовими, афективними стогнаннями».
Існування цього звичаю в Давній Русі знаходить підтвердження і в «Повісті минулих літ» під 945 р. («А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму») і 969 р. («І по трьох днях померла Ольга, і плакав за нею син її, і внуки її, і люди всі плакали плачем великим»).
Літописне оплакування князя Андрія Боголюбського (помер 1175 р.) теж таїть у собі риси давнього поховального звичаю. Його тіло привезли до Володимира з честю і з плачем великим. Тут «люди не могли ніяк удержатися, а всі волали і од сліз не могли дивитися, і плач далеко було чути. І став увесь народ, плачучи, мовити: «Чи ти вже до Києва поїхав, господине, в ту церкву тими Золотими воротами, що їх ти послав був робити тій церкві на Великім дворі на Ярославовім, кажучи: «Я хочу спорудити церкву таку саму, як і ворота сі Золоті. Нехай буде пам’ять усьому роду моєму». І так плакав по ньому весь город…»
Ридання (голосіння і тужіння) над небіжчиком зафіксовані етнографами, які називають його дивним, своєрідним і навіть дикунським оплакуванням покійників. Джерела такого ритуалу ховаються в глибокій давнині язичества, коли існувала особлива каста жінок, які плакали і голосили над небіжчиками, прибуваючи на похорон за першим покликом.
Про звичай дряпати обличчя і завдавати собі ран під час похорону на Русі згадують арабські джерела та «Житіє» Костянтина Муромського.
Один із елементів давньоруського язичницького поховального звичаю на терені київських поховань зафіксувала безсмертна пам’ятка давньоруської літератури – «Слово о полку Ігоревім»:
(Переклад Л. Махновця)
Уже дошки без князька в моїм теремі златоверхім…
«Йдеться про зафіксований у тогочасному побуті елемент язичницького обряду підважувати верхню колоду даху, на якій тримаються всі дошки, аби дати можливість душі вийти з тіла, коли вмираючий довго мучився» (Я. Боровський «Світогляд давніх киян»).
4
Так тоді були певні добрі наші далекі-предалекі пращури-язичники: підваживши верхню колоду даху, що слугувала йому гребенем, допомагали душі вийти з тіла, що вмирало, допомагали, аби людина, що вже відходила в інший світ, довго не мучилась.
Так допомогли й душі князя Володимира залишити його тлінне тіло.
І ось на возі на полозах, з риданням, хай і обрядово-ритуальним, але ж зі справжніми сльозами і таким же плачем, повезли Володимира з Берестового до Києва.
І плач, як везли князя, далеко було чути і по всьому шляху випереджаючи процесію, летіла вістка: Володимира везуть у санях.
І всі знали: якщо в санях, то князь вже не в цьому світі – кістлява з косою вже урвала його життя. Як тепер Русі без Володимира жити? Сонце сходитиме й без нього, але Русі вже не буде так світло, як з ним.
І жінки, найняті супроводжувати небіжчика, плакальниці досвідчені, голосили-ридали, розриваючи до крові лиця, і весь народ на шляху плакав, вигукуючи щиро:
– Ой, на кого ж ти залишаєш нас, Володимире, Красне Сонечко наше?!. Сонечко, увечері зайшовши, вранці знову зійде і світлом своїм нас пеститиме, а ти вже ніколи більше не повернешся до нас, князю наш славний. Багато доріг ти пройшов, а тепер перед тобою остання доріженька прослалася. З Берестового до Києва – ой яка ж вона коротка. Хто ж тепер буде стояти за стольний, за Київ-град, за святу нашу Русь? Радуються воріженьки наші – втратили ми свого захисника, князя-богатиря Володимира Красне наше Сонце! Від Берестового до Києва, всього нам і лишилося разом з тобою побути…