Ось уже і вхід до Ільмень-озера. З високої гори Перинь, на якій було втрамбоване широке требище, де постійно палало багаття й здіймалися до небес язики димного полум’я, на подорожан дивився витесаний з могутнього дуба ідол – язичницький бог Перун. Подорожани кидали у воду монети і схиляли голови перед ідолом з гори Перинь та прохали в громовержця гарної днини і всіх гараздів при подальшому плаванні, а найперше – попутного вітру. Озером Ільмень ішли сорок верст, але були вони тяжкими, на озеро налітали повсякчас потужні шквали, розкидаючи навсібіч судна – їх доводилося по кілька днів збирати докупи.
Та ось уже й річка Ловать, судна входять в її гирло.
Десь далі – Дніпро, але до нього ще 150 кілометрів. Шлях стає все важчим, все труднішим, іноді доводиться човни по суші тягти. Зрештою, повертали в притоку Ловаті, що мала прикметне, «людське» ймення – Серьога.
Ще день, ще два плавання, і…
І судна втикаються в сушу.
– Усе! Припливли! – лунає тут і там. – Требіть путі й мостіть котки!
Про те, що каравани свій шлях долали волоком – свідчить і тамтешня топоніміка, особливо в назвах річок: Переволока, Переволочна, Волочка, Волок, Волочок, урочища, міста й селища так і називалися: Волочиськ, Волоковиськ, Волок, Волокобино, Переволоки, Вишній Волочок та інші.
У верхів’ях річки Торопи – незмінний перепочинок, спершу йшли вниз за течією в Західну Двіну, а вже потім повертали вгору, проти течії.
І ось – Дніпро. Він же Славутич, Бористен, Данапріс… Він тягнеться на 2285 кілометрів (а це дорівнює відстані від Києва до Парижа!) Це лише трохи менше за територію Франції.
Дніпро-Славутич-Данапріс єднав торгівельні шляхи багатьох країн Європи й Арабського Сходу, його верхів’я було в північних землях, а пониззя сусідило з Азією, його ліві притоки виходили до Волги й Дону, а праві – сягали Вісли й Неману.
Дніпровська частина шляху із варяг у греки починалася біля Смоленська. Там укотре лагодили такелаж, смолили човни (звідси й назва – Смоленськ), там були переволоки між басейнами Волхова й Дніпра, і пливли далі між високими берегами до Любеча – одного з найстаровинніших міст Київської Русі. Це там клекотіла кривава січа між братами Володимиром та Ярополком, де Володимир переміг і, женучись за відступаючим Ярополком, ринувся на Київ. На 906-му кілометрі від гирла Дніпра пропливали мимо села Савром’є. Це село – одноліток Києва, назване так на честь язичницького бога Сварога – батька бога сонця Даждьбога. І пливли далі до Вишгорода, звідки до Києва залишалося якихось двадцять верст.
«Вишгород – град Вольгин (Ольжин). Це вже підходи до Києва. Серцевина шляху «Із варяг у греки» і до стольного граду Русі. Коли на ріках скресала крига, звідусіль – так здавалося – пливли судна: довгі ушкуї з північних морів, шнеки й буси з Чуді, струги й учани з Новгорода, важкі грецькі хелендії з півдня. Київ переповнювався тоді товарами, особливо Поділ, куди в такі дні спішили всі кияни. Там у центрі велелюдної площі витесане з дубової колоди стояло химерне чудисько – водночас подоба людини й звірини – себто Велес, бог торгівлі. А перед ним удень і вночі на жертовнику горів вогонь.
І хто тільки і чого не привозили на Поділ, на площу бога торгівлі Велеса! Новгородці – горючий камінь (вугілля), соболині, куничі, горностаєві, лисячі, ведмежі хутра. Поляни – пшеницю, ячмінь, просо, мед та віск; грекини – розкладали сувої коштовних тканин, вироби із золота й срібла, розставляли високі корчаги з вином; херсонити – сіль та сушену рибу, приганяли табуни швидких, як вітер, степових коней; аравійці – зелені намиста з Хорезму, перли з теплих морів, а ще усілякі прянощі – корицю, перець, лавровий лист, ладан… Ні, легше сказати, чого немає в такі дні на Подолі, аніж перелічити, що там виставлено на торги! І купували і міняли: пшеницю – за сіль, хутра – за оксамит, мед – за коней, віск – за рибу. А ще – за гривні, куни, рези, драхми, дирхеми й нари, а вже потім, спродавшись та в свою чергу скупившись, заморські гості оглядали стольний град Русі і були вражені його величчю і красою – оце град! Де ще такий узриш!
А від Києва і далі Низом – друга половина шляху «Із варяг у греки». І Дике поле, де степами никали кочовики – від них споконвіку потерпала Русь. Третє місто після Новгорода і Києва на тім шляху – Переяслав, опорний пункт у боротьбі з кочівниками.
А далі Дніпро круто повертає на південь. За 725 кілометрів від гирла, на Правобережжі, на горі – старовинний Канів. Колись на його пагорбі здіймався воїн-вартовий Давньоруської держави. Стояв Канів на високій кручі, обнесений земляними валами і глибоким ровом та дубовим частоколом…