Наприкінці 1240 року дикі орди хана Батия, захопивши Київ, зруйнують Десятинну церкву, під руїнами якої назавжди залишаться багато киян, останніх захисників стольного граду Русі. Починаючи з XVII століття, вестимуться розкопки на руїнах Десятинної – впродовж століть і століть. Біля неї розкопають руїни княжих палаців та жител бояр, ремісничі майстерні, численні поховання IX–X століть.
Перші розкопки руїн храму були проведені у 1635–1636 роках за ініціативою митрополита Петра Могили, який і збудував над південно-західним краєм прадавнього храму невелику церковку Різдва Пресвятої Богородиці – як пам’ять про втрачену святиню. І виставив в ній одну з давніх ікон з образом святого Миколая, що її, за легендою, привіз Володимир з Корсуня.
Ось тоді під час розкопок були знайдені саркофаги, що, на думку Петра Могили, належали князеві Володимиру і його жоні Анні. Незрозуміло тільки, чому з поховання було взято один лише череп князя, що був перепохований в церкві Спаса на Берестовому. Згодом череп перенесуть до Успенського собору Києво-Печерської лаври.
Всі інші останки були поховані в Софійському соборі. (За іншими даними, «десь зариті».) У своєму заповіті Петро Могила обіцяв тисячу злотих на відновлення святині.
Десятинну церкву так досі й не відновили. І навряд чи вона вже коли відродиться. На її місці зберігся лише церковний фундамент.
У XIII столітті під час розкопок на місці Десятинної церкви було виявлено мармурове віко від саркофагів – одне й друге. З написами грецькою мовою. І різними різьбленими прикрасами. Будівельники, які там працювали, збили ці прикраси для виготовлення фарб, а самі кришки знов закопали в землю, навіть не позначивши місця на плані.
Історик Карамзін наголосив, що це – останні дані про саркофаги Анни та Володимира. На той час це було так. Але в кінці 30-х років, коли знову проводили розкопки на місці Десятинної церкви, під підлогою був знайдений сховок з осколками біломармурових покришок. Тоді ж було встановлено, що раніше їх прикрашали хрести і барельєфи, схожі на ті, що прикрашають саркофаг Ярослава Мудрого.
По мові – післямова.
Василь Васько з Вишгорода – художник і рибалка
Це він так, коли з ким знайомився (правда, це траплялося рідко, бо він жив самітником), відрекомендовувався: Василь Васько з Вишгорода – художник і рибалка. Принаймні так він відрекомендувався мені, коли ми вперше знайомились – гай-гай, коли то було!
Рибалкою він був затятим. Ніхто не знав так досконало життя і звички дніпрових риб, як він, тож так вправно їх ловив. «Навіть тоді, коли й кльову не було», – дивувалися інші майстри вудок. Коли він із човника свого висаджувався, всі збігалися подивитися на його улов: в’язі, краснопери, плітка, карасі, лини, щуки… З улову собі він, як правило, залишав рибину-другу, а решту роздавав – сусідам, знайомим і незнайомим. Іншого такого рибалки, як він, Василь Васько, навіть у Києві, матері городів руських, не було. Рибалка його, врешті-решт, і погубила.
Але про це потім.
Чайки на мінах
Вишгород «не дотягнув» до Києва всього лише якихось 8 км.
Сьогодні – це місто районного значення Київської області, адміністративний центр Вишгородського району, що на правому березі Дніпра (від Києва – це вгору, чи то пак, вище, звідси й назва), на Київському водосховищі, що його іноді називають ще морем; населення 27 251 житель (дані за 2011 р.).
Уперше Вишгород згадується за 946 рік: «Бе бо Вишегород град Вользин (Ольжин)». Він був уділом княгині Ольги, святої і рівноапостольної, її улюбленим місцем за Києвом, на облаштування якого вона витратила багато часу.
Вишгород згадує Костянтин Багрянородний, як одне зі значних міст. Поселення виникло на високому горбі, було добре захищене і слугувало форпостом Києва з півночі – біля нього переправлялися через Дніпро, якщо йшли на Київ з боку Чернігова (або з Києва до Чернігова).
Під 980 рік зазначається, що у Вишгороді Володимир утримував 300 наложниць.
Звідтоді й аж до занепаду Київської Русі хто тільки не княжив у маленькому Вишгороді, колишній вотчині княгині Ольги: Ярослав Ізяславич, син Володимира Мономаха Мстислав, його син Всеволод, потім вельможа Тудор, за ним вокняжився Вячеслав Володимирович; Юрій Долгорукий посадив у Вишгороді сина свого Андрія. Це він того ж року поїхав із Вишгорода у Владимир-на-Клязьмі, не забувши прихопити з собою чудотворну ікону Вишгородської Богоматері із жіночого Богородичного монастиря – нині ця викрадена високопоставленим крадієм ікона зветься Владимирською Богоматір’ю. Потім княжив Мстислав, який нищівного удару завдав військам Андрія Юрійовича; з десяток літ князем Вишгорода був Давид Ростиславич, який там і помер. Хто потім урядував, невідомо, але 1218 року згадується вишгородський князь Ростислав Рюрикович. Під час самостійного удільного періоду (був і такий в історії Вишгорода), місто було оточене валами та насипами, захист його був значно зміцнений і недарма – під стінами Вишгорода клекотіло чимало битв; тричі його намагалися взяти самі тільки половці – в 1093, 1136 і 1146 роках.