Під час нашестя Батия у 1240 році місто разом з Києвом було піддане жахливим спустошенням та руйнаціям. І звідтоді припиняються його згадки в літописах. Тільки гори щебеню від кам’яних будівель та високі земляні вали і кургани-могили нагадували про колишній Вишгород.
У 1523 році на його місці було бідне і майже безлюдне селище, приписане до Межигірського монастиря. Згодом Вишгород згадують, як «замок над Бористеном», на той час воно вже захищене містечко.
На початку XX століття навколо міста почали з’являтися цегляні заводи. Під час останньої світової війни гора, на якій здіймалася церква Святого Василя, і прилеглі до неї території були окуповані фашистами, які залишили після себе мінні поля. Багато мін плавало на якорях на Дніпрі. Радянські війська спершу не знали про них – чи розвідка погано спрацювала, але їм «допомогли» чайки: вони зграями сідали на заякорені міни, зчиняли там чвари, міни й вибухали. Виходило, що чайки ціною своїх крихітних пташиних життів розчищали радянським військам шлях через Дніпро…
Нині Вишгород стрімко розвивається, в місті збудовано і будується чимало промислових об’єктів та магазинів. Споруджено багато житлових будинків, зокрема й вищі двадцятиповерхівок.
Однією з найдревніших святинь Вишгорода була церква святого Василя, споруджена ще Володимиром Святославичем близько 988 року. У 1015 році в ній були покладені тіла святих Бориса та Гліба – молодших синів великого князя Київського Володимира, які князювали в Ростові – Борис і Муромі – Гліб (князівство отримали від батька). В міжусобній боротьбі, що почалася по смерті Володимира, були вбиті за наказом їхнього старшого брата Святополка Окаянного. Церква оголосила їх святими.
Василь Васько з Вишгорода – художник і рибалка
Продовження
На риболовлі я (теж був колись, як ще здоров’я мав, затятим рибалкою, дні і ночі якого минали на озерах та ріках) й познайомився з Васьком. Але зацікавив мене цей незвичайний чоловік не так рибальськими успіхами, про які тільки й говорили у Вишгороді (а там усі затяті рибалки!), а своїми творами – він був художником від Бога. Та ще він заінтригував мене своєю мрією написати картину «Князь Володимир зустрічає у Вишгороді, на березі Дніпра княгиню Рогнеду із сином».
– А при чім тут Вишгород і Володимир? – не второпав я з першого разу.
– А при тім, – гаряче озвався Васько (про що б він не говорив, завжди запалювався, такий уже був чоловік невгамовний), – що Вишгород у ті далекі часи Київської Русі був на шляху із варяг у греки. Новгород, Смоленськ, Любеч, Вишгород, а потім вже й Київ. Мимо Вишгорода тоді з Балтійського моря, через Новгород пливли купецькі лодії під вітрилами, прямуючи до Києва стольного. І далі до Руського моря, до Візантії чи й до ромеїв. Деякі лодії зупинялися в гавані Вишгорода, такелаж лагодили, дещо з товарів продавали на місцевому ринку, щоби на звільнене місце на лодії підкупити товару в Києві.
– На той час, – розповідав далі Васько все так само захоплено-збуджено, – це 981 рік, Володимир, до того новгородський князь, перемігши у герці брата свого Ярополка, вже з рік як був господарем Києва, а отже, й Київської Русі. А Рогніда, одна з його жінок, силоміць захоплена ним у Полоцьку, все ще залишалася з сином у Новгороді. Володимиру спершу було не до неї – обживався на новому місці, – а коли сяк-так облаштувався, наказав Добрині відіслати її до нього в стольний град Русі. Добриня й відіслав її з купецьким караваном до Києва, до Володимира, шляхом із варяг у греки. Володимир так знудьгувався за Рогнедою, що не став чекати її в Києві, а примчав з дружинниками до Вишгорода, у якому він і до того не раз бував, – зустрічати Рогнеду з сином, княжну полоцьку, яку він вже вирішив зробити ще й княгинею київською…
– І зустрів?
– Аякже, – очі його засвітилися. – Радість яка була! Князь Володимир тоді – рідкісний випадок – поводився не як князь, а як звичайна, проста людина, як чоловік і батько, радів, зустрівши жону свою і синка свого. Хвилювався, зустрічаючи Рогнеду…