- Ти будеш однині Рушен,- сказав своєю дивною слов'янщиною, од якої Настасі захотілося сміятися.
- Хіба ти турок? - забувши, навіщо її сюди привели, простодушно спитала вона.
- Рушен і Роксолана - так зватимешся,- не відповідаючи, суворо пояснив Ібрагім.- Підійди ближче і скинь свій одяг, він заважав мені роздивитися твоє тіло,- звелів Ібрагім.- Ти рабиня і маєш робити все те, що я тобі скажу.
- Рабиня? Раби мають працювати, а я сплю та їм.
- Ти рабиня для втіхи й насолод.
- Для насолод? Яких же?
- Моїх.
- Твоїх? - Вона засміялася.- Чи не занадто ти кволий для насолод?
Він образився. Блиснули гнівно йому очі, сіпнулася щока. Пожбурив книгу на килим, гукнув:
- Підійди сюди!
Вона ступнула мовби й до ложа і ніби вбік.
- Ще ближче.
- А коли не хочу?
- Маєш слухатися моїх велінь.
- Ти ж християнин? Бо не схожий на турка. Християнин? Це було так несподівано, що він розгубився.
- Хто тобі сказав, що я був християнином?
- А й так видно. Хіба неправда?
- Тепер це не має значення. Підійди.
- Не підійду, поки не знатиму.
- Що тобі ще?
- Повинен відповісти мені.
- Ти нахабне дівчисько! Підійди!
- Ні, ти скажи мені. Чув про тих сімох отроків, що заснули в Ефесі?
- В Ефесі? Ну то що?
- Вони досі сплять?
Ібрагімові починала вже подобатися ця дивна пригода у власній ложниці.
- Принаймні я не чув, щоб вони прокидалися,- сказав він звеселено.- Тепер ти вдоволена?
- А той священик? - не відступалася вона.
- Який священик?
- У святій Софії. Коли турки з їхнім султаном вдерлися до Софії, там правилася свята служба, всі стояли на колінах і молилися. На амвоні стояв священик, який вів відправу. Тоді яничар з шаблею кинувся на священика і вже замірився, щоб розрубати його, але той затулився хрестом, позадкував до стіни храму, і стіна розступилася і сховала священика. Він вийде з неї, коли буде кінець невірним. Ти мав би чути про це.
- Не чув, і ніхто тут не чув про таке. Це якась дика вигадка.
- Чому ж дика? Це знають усі поштиві люди. Настася зграбно ступнула ближче до ложа, нахилилася над кинутою книгою, перегорнула сторінки.
- Не знаюся на цьому письмі. Якесь дивне.
- Вмієш письма?
- Чому б не вміла? Всього вмію.
- То йди до мене.
- Не піду. Цього не вмію й не хочу. З тобою не хочу.
- Примушу.
- Хіба що мертву.
- Ти дівчина?
- Мав би побачити вже.
- Але ж ти не хочеш, щоб я на тебе подивився.- На Ібрагіма насувалася незрозуміла нехіть. Думав уже не про втіху, а про те, як знайти почесний для себе відступ і як поводитися з цим дивним дівчам надалі. Казати правду, Рушен як жінка нічим не приваблювала Ібрагіма. Жінка має бути безмовним знаряддям втіхи, а не вдарятися у високі розбалакування, щойно ступивши до ложниці.
- Ти чия донька? - спитав він, щоб виграти час.
- Королівська! - засміялася Настася, зухвало стріпнувши пишними своїми червонястими косами. Ібрагім не зрозумів. Або не повірив.
- Чия, чия?
- Сказала ж: королівська!
- Де тебе взято?
- У королівстві.
- Де саме, питаю.
- Вже там нема, де була.
Він поглянув на неї уважніше, прискіпливо, недовірливо, навіть зневажливо. Нікчемна самозванка? Просто дурне дівча? Але ж справді дивне на вигляд і вдачею. І поводиться вкрай химерно. Ніколи ще не чув він про рабинь, які б сміялися, щойно попавши в рабство.
Йому захотілося подумати на самоті. Не знав самотності, не мав часу на неї, але іноді гостро відчував у собі якусь нез'ясовну тугу. і лише згодом відкривалося: то туга за самотністю. Прагнемо того, чого позбавлені.
- Гаразд,- махнув він утомлено.- Іди сьогодні. Покличу тебе згодом.
- Куди ж мені? - дивуючи його ще більше, спитало дівча.- Знов туди - їсти й спати?
В ній таки справді було щось не таке, як в інших людях.
- А чого б ти хотіла?
- Науки.
- Може, ти забула, хто ти?
- Рабиня. Але дорога.
- Ти все знаєш?
- Якби все, не хотіла б учитися.
- Тебе ж учать співати й танцювати?
- Вмію без того. Можу заспівати тобі, як мене куповано, Послухай-но.
Вона присіла на килим, згорнулася клубочком, ледь доторкуючись пальчиками до грубої арабської книги, глибоким, тужливим голосом завела: «За саму Настасю дев'ять тисяч. За стан гнучкий десять тисяч. За біле лице одинадцять. За білу шию аж дванадцять. За сині очі та й довгі вії тринадцять. За тонкі брови чотирнадцять. За косу злоту аж п'ятнадцять…»