Її повели купатися. Якісь старезні відьми обмацували кожну її кісточку, вищипували кожну волосинку на тілі, вона хлюпалася у теплій воді, забризкала відьом, вони бурмотіли щось по-турецькому і трохи по-слов'янському, бо в гаремі змішалися мови турецька й слов'янська. Він жив розполовинено, тут зійшлося два світи, ворожі, чужі, незмиримі, але треба було знаходити порозуміння бодай словами, бо доводилося жити навіть у ненависті та безнадії.
Настася хлюпотіла водою, приспівувала: «Ой на горі ставочок, на ставочку млиночок, а в млиночку млинарка, мала ж вона три доньки. Одну дала до татар, другу дала до турок, третю дала до волох. Котру дала до татар, то тій дала весь товар, котру дала до турок, то тій дала сто курок, котру дала до волох, то тій дала сито блох». Може, коли вже не маєш не тільки власної сорочки на тілі, а й надій, то тоді ти найбезтурботніша людина на світі. В дитинстві часто хотіла здуру вмерти від щонайменшої образи. Тепер несамовито хотіла жити, коли не мала нічого, навіть змоги до життя не мала. Всі люди, мабуть, живуть тим, що ждуть: щось має статися, якась подія, якась зміна, злам у житті, щастя, чудо. І ради цього можна стерпіти все: голод, холод, приниження, неславу, бідність, несправедливість, нудьгу. А неволю?
Жирний євнух всунувся у купальню, став коло дверей, нипав бульками по голій, у потоках води Настасі, слухав її приспівоч-ки - дивувався чи обурювався? Хай!
Душа в ній умерла, тіло живе, хоче жити. Ранкова зоря встає десь над лісами, звірі виходять до водопою, на полювання, і вона- теж звір, теж хижак, кровожера! Знищено все довкола неї, знищено все в ній, а вона - жива й ціла! Чи не чудо! І світ довкола теплий, як ця вода, великий, барвистий, як оті дивні гаремні покої нагорі, усі в золоті, в різьбленні й таємничій красі. Не зважати ні на що, не очікувати милосердя, жити, як оці людолови, розбишаки, звірі, хижаки! Стерпіти все, пожертвувати всім, але тільки не тілом! Немає тіла - немає тебе.
Коли б сказав їй хтось у Рогатині, що її продадуть раз, і вдруге, і втретє, вона б навіть не сміялася. А тепер це сталося. Жила в неволі лиш кілька місяців, а попереду не видно було кінця. Мала призвичаюватися до думки, що іншого життя тепер їй ніхто не дасть ніколи, і тому треба весь свій розпач, усю свою погорду виказувати вже тут, виказувати якнайщедріше, боротися, битися, штовхатися, кусатися, гризтися, щоб звікувати життя хоч і в приниженні неминучім, але не без деяких відшкодувань. Чи є відшкодування для свободи? Чи існують? І чи можуть існувати? Але обмежене життя людське, і людина так само обмежена. Тільки небагатьом судилося поламати й потрощити навіть темниці, стати над усім і всіма, виказати велич духу і полинути в безмежжя свободи. Це великі люди. Але жінка нездатна на це. Настася не чула про таких жінок. Святі великомучениці? Вони були жертвами, а вона жертвою бути не хотіла. Хоч і без надії на визволення, а треба жити. А на що надіятися? На випадок? На чудо? На бога? На диявола?
Сподівалася тільки на себе, на свій легкий норов, на добру душу, яка мала тепер поєднати в собі, може, й зло разом із добром. Несвідомо обрала своїм захистом ясний сміх, запримітивши, що цим дивує усіх довкола і мовби прихиляє до себе найпохмуріші серця. Можна дратувати людей, кидати їм злі слова, дихати ненавистю, а можна радувати, звеселяти серця, сподіваючись на добро, бо хто кидає злість - отримує теж злість, хто показує сльози, у відповідь побачить теж сльози, а хто дарує сміх, неминуче почує у відповідь теж сміх, хоч, може, й прихований, затамований, загнаний у глибини душі.
Євнух причалапав до Настасиної купелі, підбираючи поли широкого халата, незграбно ухиляючись від свавільних бризок води, потягнувся пожадливою рукою до шиї дівчини - мовби хотів душити, чи що,- Настася злякано відсахнулася, але чорні міцні пальці вже вчепилися у золотий ланцюжок, на якому висів золотий хрестик, смикнули хрестик раз і вдруге, рвали ланцюжок - ось ось він не витримає і розсиплеться дрібненькими кілечками, й не позбираєш.