Вона кричала довго і марно. Ніхто не приходив визволяти її, ніхто не чув, не стурбувалася матуся її зникненням. Але ж мають стурбуватися!
Вона знов закричала, може, ще голосніше і ще з більшою надією, і справді помогло, хтось почув, хтось прибіг до погрібника, зазирнув униз і без роздумів стрибнув до Настасі.
Але невідомий не дбав про поміч Настасі. Мерщій кинувся підбирати щаблі, пожадливо згрібав їх в оберемок, гнувся над ними, ледь не повзаючи рачки по дну погреба, і вперто повертався до дівчини спиною, так ніби хотів затулити свою непотрібну здобич.
Настася пильніше поглянула на того дивного чоловіка і з жахом відчула, що вже вона ніяка не Настася, а… Хуррем, і не в Рогатині вона, а не знати й де, і чоловік той не хтось невідомий і кумедний у своїм запопадливім збиранні непотрібних цурпалків дерева, а найнаближеніший султанів прислужник і улюбленець грек Ібрагім, який купив її на Бедестані й подарував Сулейманові в гарем. Ібрагім був зодягнений як прибічний султанів дільсіз. В адамашковому яскравому кафтані, підперезаному в три обхвати поясом із крученого шовку, в тонких шовкових штанях, у високій шапці, покритій листком золоченого срібла. Збоку за поясом був у нього дорогий кинджал, прикрашений слоновою кісткою. Усе це - шовк, золочене срібло, слонова кістка, дивний одяг - так не пасувало до рогатинського погреба, що Настася ледве не засміялася в округлу Ібрагімову спину. А він тим часом, миттю розмотавши з себе тонкий пояс (цими поясами дільсізи за султанськими веліннями душили людей), став зв'язувати зібрані щаблі, ще більше округлюючи спину і жадібно пригорблюючись над своїм набутком, а тоді відскочив у найдальший куток погреба і, поблискуючи густими гострими зубами, засміявся до Настасі (чи до Хуррем?) і крикнув по-грецьки:
- Ага, у мене є, а в тебе нема!
Їй навіть невтямки було, як розуміє вона по-грецьки,- так подивована й налякана вона була несподіваною появою Ібрагіма і всією цією пригодою. Щойно була нелякана, тепер стала налякана. Нелякана - налякана. Два слова билися у ній, мов пташка в клітці, наповнювали серце розпукою й безнадією. Нелякана - налякана.
А Ібрагім кружляв довкола неї, підстрибував, не випускав з рук оберемка щаблів, обплутаних довжезним шовковим шнуром, і знай гукав свої дурнуваті слова різними мовами, яких Настася ще не могла знати, але які - о диво й жах! - розуміла!
Відступаючи від Ібрагіма, шукаючи опертя, вона відчула крізь тонку кофтину холодну слизькість стояка драбини, і тепер уже не відступала звідти, і стояла на дні глибочезного, як безнадія, погреба, а Ібрагім усе стрибав, торжествуючи, але згодом -вгамувався, теж став, поглянув на дівчину пильніше, і вона побачила в його очах такий самий переляк, який відчувала і в своїх власних. Він усе зрозумів. Мав щаблі, але без драбини. Бо вона заволоділа драбиною, хоч і без щаблів.
- Віддай мені! - показав він рукою на високі стояки, скріплені лише вгорі й унизу трьома поперечинами.
- 'Не віддам! Віддай ти!
- Не віддам! Ти віддай!
- Тобі? Ніколи!
- А я відніму!
- А я не дам!
Він кинувся був на неї, але злякався, що справді може втратити своє, вихнувши спиною, відбіг подалі. А вона боялася відірватися від свого, вхопилася за стояки позад себе обома руками, випнула груди - спробуй, підійди!
Прокляття і безглуздя! Забула, що має гукати, кликати на поміч, забула, де вона й хто, стежила тільки за рухами свого супротивника, за його підкраданнями, за підступною грою його очей і нервового обличчя, знала, що має будь-що відібрати в нього те, що він має, і ні за яку ціну не віддати свого, але не бачила на те ніякого способу, хіба що знищити цього чоловіка, убити його рішучо і безжально, тоді поставити щаблі на місце й видобутися на волю. Вона ніколи нікого не вбивала? То й що? Поки була Настасею, не вбивала і не стала б убивати ніколи. Але тепер вона Хуррем, а хто знає, що це за жінка? І чи сама вона знає про себе що-небудь?