- Підійди до мене,- холодно сказала вона Ібрагімові.- Підійди, бо маю тебе вбити! І від жаху прокинулася.
Лежала майже гола на своїй низькій постелі, скоцюрблена чи то від холоду, чи від страху, вже й скинувши з себе сон, не могла поворухнутися, лиш думка болісне билася в ній, страхітлива думка про те, що все життя довкола неї, власне, не що інше, як глибочезна безвихідь, на дно якої закинуто безліч нещасних людей, і одні з них мають стояки драбини, інші. - щаблі, кожен щосили боронить свою власність, ніхто не хоче поділитися з іншим, помогти іншому, помігши тим самим і собі, і так судилося всім їм лишатися на дні, в безвиході, в безнадії, назавжди й навіки, бо це неминуче, як доля, і ніхто не спроможний будь-що змінити.
«Проклятий світ,- шепотіли нечутно її уста в темряві,- проклятий, заклятий! Матусю, порятуй мене!»
Моторошне тонке цокотіння наповнювало темряву покою, темрява була суцільним тоскним цокотом, так ніби міріади крихітних залізних жал летіли звідусіль, вдарялися одне об одне, розпечано клювали її ніжну шкіру, все тіло і цокотіли-цокотіли, сухо, тонко, якось ніби звискуючи. Хуррем згадала, що звечора не закрилася мусліновою запоною від москітів. Може, й сни від цих нестерпних москітів?
Глава 13. Лелечка
Мудра уста-хатун, стара туркеня, приставлена для навчання султанських дочок і молоденьких одалісок гарему, розповідала Хуррем про османських султанів і про їхніх предків-сельджуків (кого вбили, кого задушили тятивою лука, кого отруїли, хто вмер смертю таємничою і страшною), знання переплелося в ній з її довгим-предовгим життям, власне, ціле її жнття стадо тепер суцільним знанням. Темнолиця, вусата стара наповнена була такою безліччю історій, що їх стачило б на тисячі таких жадібних умів, як у молодої бранки з України, і з тих історій з особливою силою запам'яталася Настасі розповідь про анатолійських орлів і перелітних лелек.
Правда чи й вигадка, але ж яка моторошна.
Ніби щоразу ранньої сосни, коли з Єгипту летять на далеку Україну табуни лелек, стрічають їх у путі темпі зграї анатолійських орлів. Орли збираються з найдальших гір до узбережжя Еге Денізу, і, коли стомлені надморським перельотом лелеки пробують з Егейських островів перебратися на материк, над білими від сонячного жару горами мирних мандрівників стрічав смерть. Споконвіку живуть під тим голубим внлинялим од спеки небом, серед білого каміння могутні орли, які не підпускають нікого, хто хоче проникнути на материк з моря й островів, повисають над безлюдними, спеченими сонцем горами похмурою летючою стіною, б'ють на смерть усе живе - усе йдуче, повзуче, біжуче й летюче.
Лелеки знають, яка доля вготована їм над білими горами, але знають також і те, що десь далеко-далеко ждуть їх велетенські річки з солодкою водою, ждуть безмежні плавні, озера й непрохіддя боліт, усі вони - від могутніх лелек-ватажків до молоденьких лелечок-перволітків - народилися у тих далеких зелених краях і мають вертатися щоразу туди, вертатися знов і знов, завжди й вічно, бо їхнє лелече перелітне життя в не що інше, як безупинне вертання і повертання до своїх народжень, до того, що назавжди лишається найріднішим. Хоч дорога далека, тяжка й кривава, хоч багато з них не долетить, не прилетить і не повернеться ніколи, але однаково треба щоразу битися грудьми, крильми, через силу. У відчаєному клекоті прориватися і пробиватися до рідної ріднизни - і що там перешкоди, перепони, небезпеки й чиясь зла воля!
Тисячі років летять так лелеки, не змінюючи своїх шляхів, і тисячі років стрічають їх над морем похмурі орлині зграї, які намагаються скинути лелек назад у море, відігнати від свого материка, побити, пошматувати, понищити, але не відступають лелеки, не лякаються, сміливо й відчайдушне йдуть груди на груда, крила на крила, старі вожаї першими приймають удар, ідучи на стіну старих орлів. Діється усе те на неймовірній височині, лелеки не бояться ні орлів, ні висот, вони не лякаються падінь і смертей, бо я; однаково їм треба пробитися, це знання живе в їхній крові так само, як в орлиній крові живе знання того, що кожного, хто прилетів з моря, треба скинути назад у море або кров'ю його окропити біле каміння материка, потяти іїого на білому камінні, ще гострішому, ніж орлині дзьоби й пазурі.
І поки старі лелеки-вожаї приймають на свої нечутливі до болю тіла перший удар, поки їм на підмогу напливають нові й нові хвилі лелечого війська, молоді лелечки-перволітки, ще не стверділі ні тілом, ні духом, відриваються від табунів і, вигнувши крила, шугають до самої землі, припадають ледь не до білого гострого каміння, у лякливому поглумі крил, в лихоманковому поспіху віддаляються від місця битви, заглиблюючись у материк далі й далі, недосяжні для орлів, які не вміють літати при землі, перемагаючи старих хижаків коли й не силою та міццю, то розумом і спритністю, якої навчили їх старі лелеки.