Спочатку вони їхали на одному трамваї, потім на другому, але він посунувся кудись у тупик, і хлопці пересіли на третій. Руїни Хрещатика обминули пішки, на бульварі Шевченка знову сіли на трамвай і зійшли з нього на третій зупинці після Євбазу.
Збереглися десь фотографії того району міста чи зникли, як тамтешні споруди? Тоді було так: ступи два кроки праворуч або ліворуч од Брест-Литовського шосе — і нізащо в світі не здогадаєшся, що ти майже в центрі одного з найкрасивіших міст Європи. Будиночки, будиночки, будиночки, по вікна вгрузлі в землю, ставні, широкополі осокори, щербаті цегляні тротуари, бугриста бруківка, що скидалася на вишкірені кінські зуби.
— А це… А це?.. Солома?.. — здивовано спитав Мартин Вайл.
Гостре Мартинове око примітило спершу один, потім другий будиночок під соломою. Ігор дивився під ноги, обминаючи калюжі, і не зрозумів Мартина.
— Яка солома?
— Ондечки, бачиш?
Ігореві стало ніяково, ніби він особисто завинив у тому, що будиночки вкриті соломою.
— Це війна, — тихо сказав він, хоч розумів, що будиночки ці довоєнні. — Тепер тут усе буде по-іншому. А у війну, може, й краще було соломою, ніж толем чи отакою бляхою…
Вуличка добре освітлювалась. Горіли ліхтарі, і в їхньому байдужому світлі було видно, що Ігор має рацію. Солома таки краще, ніж проіржавілі кострубаті шматки жерсті чи волохатий, порваний на дрантя толь. Як щедро, мабуть, протікає вода через такі дахи.
Убогі будиночки по самісінькі дахи вгрузли в землю. Славко звернув увагу на те, що в деяких хатках горять гасові лампи. Вікна світилися низько, щоб зазирнути в них, треба було зігнутися. Здавалося, над самим тротуаром пливли у Новий рік помаранчеві вітрила гасових вогників…
— Хлопці, тут ще, як за царя Гороха: не всім відомо, що таке електрика, — зауважив Мартин.
Ігор вчув у цих словах ніби докір на власну адресу: мовляв, для чого ти завів нас у цю глушину, де світять гасовими лампами. Поспішив запевнити:
— Гоша з Манією живуть у гарному будинку, чотириповерховому. І хоч електрика не в усіх цих хатинках, а на вулиці, бачте, здорово світить.
— А я чув, що крадуть тут, за Євбазом, роздягають уночі. Для того й ліхтарі поставили, щоб крали менше, — сказав Славко.
— Звичайно, — розсудливо зауважив Мартин, — ліхтар допоможе. Грабіжник побачить, що на тобі. Добротне пальто — знімай, стара куфайка — йди далі. А в темряві міг би й помилитися.
— Далеко ще? — не терпілося Славкові.
— Та ні, — Ігор подивився на свою карту. — Звернемо за ріг праворуч, а там і цей чотириповерховий будинок.
Будинок, у якому справляли новосілля Гоша-масажист і Маша-кіномеханік, тільки недавно накрили новим дахом і поштукатурили. При світлі ліхтаря, що стояв перед будинком, було видно зроблений на стіні під дахом медальйон із цифрою «1945». «Ніби спеціально для Гоші, — подумав Ігор. — Бо саме в цей рік і побралися вони з Машею».
Молодятам дали окрему квартиру на першому поверсі. Колись це, мабуть, була двірницька. Кімната й кухня, на кухні водогін, під ним старовинна мідна раковина.
— Заходьте, заходьте, — радо зустріла їх Маша, коли вони почали тупцювати біля порога, налягаючи на милиці. — Заходьте, не бійтеся наслідити. Я підітру, коли що…
Славко крадькома глянув на підлогу — від їхнього взуття розливалися чорні калюжки. Але Ігор, помітивши, як знітився Славко, весело зауважив:
— Ти, Машо, дякуй богові, що у нас по одній, а не по дві ноги. Уявляєш, скільки б це тут було грязюки, якби сюди увійшло троє двоногих лобуряк?
— Ідіть-но в кімнату, — покликав їх Гоша. — Що ж це ви так довго? Старий рік скоро скінчиться.
Маша поглянула на ходики, що цокали на стіні:
— Ще чотири з половиною години. Ви пробачте, хлопці, ви тут собі сідайте, радіо послухайте поки що, а я тут по хазяйству…
— Зачекайте, — попросив Славко. — Моя мати казали, що перший раз до хати з порожніми руками…
Ігор підніс пальця до губів:
— Мовчи! — І до Маші й Гоші: — Ми-то й справді не з порожніми руками… Та доки Кремлівські куранти не проб’ють й «Інтернаціонал» не зіграють, ми вас і поздоровляти не будемо, і того, що в мішку, не покажемо, хай Славко хоч гопки скаче.
Ігор помітив, що Маша жодної миті не стояла на місці: то підняла ланцюжок новеньких ходиків, то увіткнула в розетку шнур чорної тарілі репродуктора, то обсмикнула блузку. Потім хутко зникла на кухні. Вона була зовсім іншою, ця Маша, в своїй новій хаті і за своїм чоловіком. Жінка була весела, і кожна річ, до якої торкалася її рука, теж ніби веселішала на очах. Ходики зацокали чіткіше, хвацько відлічуючи секунди й хвилини, чорна таріль репродуктора по самі вінця наповнилась веселою музикою, кокетливо зойкнула стара канапка, на яку вони всілися.