— Важко тобі буде, такому молодому, без ноги.
Ігор шаленів:
— А Славко? А Мартин? А в Семена Анципера двох ніг нема!
Щербина казав уперто:
— Вони — інша справа.
— Чому ж вони — інша справа?
Мовчав Щербина, тільки головою скрушно хитав. Інстинктом своїм, мудрим, мужицьким, відчував Щербина, що Ігор набагато безпорадніший, ніж його товариші, що дитиною потрапив він на війну і дитиною повернувся.
Ігор був байдужий до своєї зовнішності, до одягу, але сиділо в ньому якесь незрозуміле хлоп’яцтво. Через це, мабуть, і виміняв раптом у Петра Байрака із п’ятнадцятої палати жахливу кубанку штучного смушку на свого чудового танкістського кашкета. На цей безглуздий обмін Семен Анципер виразно покрутив пальцем біля скроні.
Єдине в житті, що по-справжньому сильно вплинуло на Ігоря, була смерть батька. Батько загинув у сорок третьому під Орлом. Ігор спершу не повірив у смерть батька, а потім, навіть повіривши, ніяк не міг зрозуміти, як же це батько загинув. Його рідний батько — і раптом загинув… Це було настільки неприродно, що ні вірити в це, ні думати про це не хотілось.
Мав Ігор Вербицький у тумбочці три книжки, поцуплені ще в евакогоспіталі. Це були «Острів скарбів» Стівенсона, «В царстві води і вітру» Карасьова та «Анти-Дюрінг» Енгельса.
У книжці «В царстві води і вітру» розповідалося про водоспади й печери, і були там гарні картинки, які він охоче роздивлявся. «Острів скарбів» зачитали до дірок. Річ у тім, що одноногий Джон Сільвер став улюбленим героєм протезного госпіталю. Навіть Щербина — не дуже охочий до книжок — схвально говорив про Сільвера: «Це таки хлоп! Бач, що виробляє на одній нозі…» Що ж до «Анти-Дюрінга», то Ігор прочитав цю книжку до кінця з великим інтересом і взявся за неї вдруге. Він тоді ще не здогадувався, що цей твір десь вивчають, роблять нотатки. Він читав його з цікавості.
— То що там каже «Анти-Дюрінг» з приводу остаточної перемоги? — безпомилково визначив Гоша-масажист за шелестом сторінок, що Ігор Вербицький розкрив книжку. — Треба пити чарку чи японці того не варті?
— Ось що він каже, — серйозно відповів Ігор і прочитав: — «На початку XIV століття західноєвропейські народи запозичили у арабів порох». А араби той порох запозичили у китайців, казали нам у школі.
— А не винайшли б китайці той порох — ми б і досі ломаками воювали? Чи луком і стрілами?.. — зацікавився Семен Анципер.
Двері рвучко відчинились, і на порозі палати з’явився Юнкерс. Навіть милиці свої він тримав з якоюсь картинною вишуканістю, а голова його велично й зухвало подалася вперед задертим підборіддям, ніби комір гусарський підпирав ту голову. Вуста його трохи відтягла вниз зневажлива посмішка. Уважним поглядом Юнкерс обвів усіх присутніх.
— Гей, слов’яни, чули, який день сьогодні? Друга Перемога! Годилося б відзначити. Так я кажу?
— Так, — вигукнув Ігор Вербицький, засунув книжку під подушку і вхопив свої милиці. Він захоплено дивився на Юнкерса.
— А тебе не питають, — одказав Юнкерс. — Тут старші люди є. Так я кажу, Щербино?
— Нема грошей, — зітхнув Щербина.
— Грошей нема? — здивувався Юнкерс. — А косу продати? — спитав він, лукаво підморгнувши хлопцям.
— Продамо косу, — підтакнув Ігор.
— Тебе не питають, — не удостоївши Ігоря поглядом, відрубав Юнкерс. — То що, Щербино, заженем косу?
— Хто ж її купить тепер? — зітхнув Щербина. — Коса в косовицю ціну має.
Обличчя Юнкерса зробилось жорстким, в голосі забриніли командирські потіш:
— Коли коси тепер не в ціні, то беріться до діла. Щербина і ти, — нарешті він кивнув у бік Ігоря, але по імені його так і не назвав і в очі йому не подивився, — на вокзал, Вайл і цей, — він кивнув у бік Славка, — поступають у моє безпосереднє розпорядження, Анципер мені не потрібний. А ти чого пузо вигріваєш? — гримнув він на Клима Бутька.